Якщо ви шукаєте екстриму і хочете пережити річний викид адреналіну за кілька годин – тоді вам однозначно сподобається похід у західноукраїнську печеру «Млинки».
Зважитися на такий спелеопохід мені допомогли фотографії цього незвичайного місця. Така вже доля фотографів – ми готові долати екстремальні умови заради хоч одного вдалого кадру. Під час цієї експедиції планувалося ще й вести розвідувальні роботи.
Протяжність лабіринтів печери «Млинки» становить близько 53 км, і досі ведуться розвідувальні роботи, в результаті яких спелеологи відкривають нові ходи та галереї. Карта постійно оновлюється. Взимку та влітку в печері завжди одна й та сама температура 9-10 градусів, а вологість 85-100%.
Печера «Млинки» – одне з найцікавіших місць в Україні, яке я би порадив відвідати кожному. Це горизонтальна печера лабіринтового типу у Тернопільській області.
Край неймовірно багатий на печери, деякі з яких навіть увійшли до Книги рекордів Гіннеса. Протяжність лабіринтів печери «Млинки» становить близько 53 км, і досі ведуться розвідувальні роботи, в результаті яких спелеологи відкривають нові ходи та галереї. Карта постійно оновлюється. Взимку та влітку в печері завжди одна й та сама температура 9-10 градусів, а вологість 85-100%.
Колись на її місці було зникле Сарматське море. Печера кілька мільйонів років тому була монолітним морським дном, але з часом у ньому утворювалися тріщини, що збільшувалися під впливом дії води. Коли море висохло, залишилося гіпсове дно з химерними лабіринтами та ходами.
Відкриття печери було випадковим – місцеві жителі добували гіпс та проробили вхід до неї. Свою назву печера отримала від слова «млин». У 18 столітті на місцевій річці працювали 4 млини, за допомогою одного з них добувачі промивали гіпсову породу, позбавляючись домішок.
А ось широка публіка дізналася про існування печери зовсім недавно – у 1960 році завдяки її досліднику – місцевому сільському вчителю із села Угринь Михайлу Білю (Біль). Разом зі своїми учнями він розвідав першу сотню метрів центральної частини лабіринту, про що написав повідомлення до районної газети «Нове життя» 25 червня того ж року. Так уперше громадськість почула про цю печеру.
З того часу в печеру з розвідкою спускалися сотні разів. Сьогодні вона призначена для спортивної та наукової спелеології, тут часто проводять спелеологічні змагання. Вона не обладнана стежками, у ній не проведено електрики. Мобільний зв’язок тут просто не ловить.
Будьте готові до синців та забоїв. Це місце вимагатиме від вас фізичної підготовки, спеціального одягу та інвентарю. І, звісно ж, відсутності клаустрофобії. Я ще не знав, що чекає на мене попереду, тому весело і з ентузіазмом починав свої перші метри шляху.
На вході, він же і вихід, у печеру нас зустрічає скульптура спелеолога Васі – так по-доброму його тут називають. Ви обов’язково повинні до нього доторкнутися чи сфотографуватися на удачу.
На лобі горить ліхтар, що освітлює дорогу. Точніше звивисті ходи та ущелини. Стіни печери на вигляд гострі та колючі. Здається, ними легко порізатися. Відразу вражає тиша. Будь-який звук віддається луною і складається враження, що ти спускаєшся в доісторичний час. Так, час тут тече інакше.
До самої бази, де ми мали ночувати, нам довелося повзти майже три години. Це було виснажливо складно, на зубах скрипіла пилюка, мучила спрага, на шляху нам траплялися глибокі ями, величезні зали і галереї, кажани і бруд, різнокольорові кристали і геліктити, а також величезна кількість вузьких тріщин, що так і хотіли нас заковтнути. Мене вже точно.
Першу годину ми повзли бадьоро і весело, потім бруд і пилюка товстим шаром накрили весь мій ентузіазм. Але, побачивши нові й нові зали, я забував про це, і щоразу дивувався химерності та винахідливості природи.
У печері знаходяться красиві зали з білими, жовтими, помаранчевими і навіть чорними кристалами. Кожна галерея має свою назву. Наприклад, “Адамові ребра”, “Радикулітний”, “Чортове горло”, “Романтика”, “Унітаз”, “Ушба”, “Роддом”… Зрозуміти їхню назву можна тільки після того, як сам проповзеш їх. Найскладніший прохід печери – «Роддом». Дуже вузький горизонтальний хід, який різко переходить у вертикальну шахту завглибшки 4 метри.
Печерна атмосфера підземного світу – це мільйони маленьких кристалів на стінах, що нагадують снігові розсипи. Вони блищать і переливаються, як зірки. На мить здається, що перед тобою не підземелля, а далекі галактики. Дуже складно описати свої емоції та передати за допомогою фотографії обʼєм і простори печери, неймовірну красу залів та галерей. Гіпсові кристали грають усіма барвами у світлі ліхтарів і свічок, ніби невеликі всесвіти – це треба хоча б раз побачити на власні очі.
Щоразу долаєш вузькі отвори, на секунду навіть починаєш сумніватись, чи пролізеш, і що, може, той шматочок пирога напередодні був зайвим, проходиш розпори, слизькі та холодні круглі отвори, ніби кимось спеціально підігнані під діаметр твого тіла – й ані сантиметром більше, повзаєш на животі, ніби тюлень.
Застряв между двух стен, я больше боялся за свою фотокамеру и объективы. Удивительно, что мысль о том, что я могу не пролезть и остаться здесь надолго, мне даже не пришла в голову.
Але найбільший екстрим особисто для мене був, коли довелося, постійно шукаючи точку опори руками і ногами, долати глибокі темні ущелини, дна яких навіть не видно.
Ми рухаємося обережно, щоб не зашкодити крихкій печерній красі. Кристали чіпати руками не можна. Від цього на них заводиться грибок і вони руйнуються. Одне з основних правил спелеологів – не ламати, не облизувати і не торкатися кристалів. За сто років він виростає лише на один міліметр. У деяких залах вони взагалі зупинили свій ріст. Місцями видно тріщини на стінах, які самі й заліковуються кристалічним гіпсом.
Коли опиняєшся в широких галереях після важкого переходу, на повні груди вдихаєш повітря. І помічаєш, яке воно тут чисте і прохолодне. До того ж корисне.
Найголовніше, що я усвідомив — не можна заходити до печери з почуттям страху. Десь позаду залишився лабіринт із цікавою назвою «Адамові ребра».
Коли рухаєшся печерою, необхідно бути дуже уважним і продумувати свій наступний крок. Один необережний рух — і можна послизнутися і полетіти вниз.
У печері – абсолютна тиша. Лише зрідка порушують спокій краплі води, що падають зі склепінь на глиняну підлогу. Ми намагаємося не порушувати її. Я піднімаю свої очі – а прямо наді мною, причепившись лапками до кам’яної стелі, мирно сплять пухнасті кажани, збившись у маленькі групки і укутавшись крилами. Вони обрали це місце для зимової сплячки. Взимку ці звірята особливо вразливі, тому їхній сон не можна порушувати.
Ми намагаємося йти тихо та обережно. Якщо вони прокинуться, то почнуть метушливо літати, витратять багато енергії і, не маючи змоги знайти їжу, можуть померти. Спелеологи з теплотою ставляться до печерних сусідів.
У цій печері живуть 4 види кажанів, вони чудово орієнтуються у темряві і пересуваються своїми «трасами». Саме за шляхами кажанів дослідники відкрили деякі відгалуження печери. Чи ви знали, що кажан може прожити 25-30 років?
Провідники із задоволенням приєдналися до «заморожування світла». Під час фотографування печери використовувалися довгі витримки і від 5 до 8 різнокольорових джерел світла, а також свічки.
Дивовижне видовище — при світлі ліхтарів і свічок стіни печери іскрилися і грали мільйонами дрібних відблисків від кристалів гіпсу.
Після щільної темряви печери очі не відразу звикають до денного світла і болять. Виходячи з печери втомленим і знесиленим, ледве тягнучи за собою ноги, в голові крутилася думка: “Я повернусь сюди, обов’язково повернуся”. Певною мірою такі походи роблять тебе більш сильним та витривалим – як фізично, так і морально. А ще – трішки щасливішим та багатшим на враження і спогади.
Можна все життя прожити в Україні, але так і не дізнатися, що поряд з вами знаходиться геологічне диво – одна з найкрасивіших гіпсових печер.