Під час фотозйомки для мене завжди найцікавішим залишаються люди, точніше їхні життєві історії. Коли фотографую, я багато розмовляю. За цей час назбиралося безліч фотографій і життєвих історій, веселих і не дуже. Але саме після спілкування з літніми людьми у мене довгий час залишається нестерпна туга. Відчуття, ніби вони розтрощені і забуті. Начебто вони залишили всі надії в минулому, і їм не вистачило сил та наполегливості реалізувати свої мрії. Небагато з них справді щасливі.
Часто їхній погляд важкий, зі сльозами, що виступають, або з тихими спалахами радості від невицвілих у пам’яті спогадів. Вже не встигаючи за зовнішнім світом, постійно об нього спотикаючись, вони поступово йдуть у свій світ. Їхня старість догоряє в тиші та самотності. Літні люди бояться своєї тихої самотності, коли розучуєшся навіть говорити, воно ніби створене з мовчання та порожнечі.
І найважливіше, що можна дати їм – людське слово, присутність, дружбу. Це все одно, що дати їм життя. Адже старі – як діти: вони безпорадні, вразливі, залежні від інших, їм болісно бракує любові, уваги і турботи, і вони готові любити того, хто буде до них доброзичливий.