О, Львове, чудовий, старовинний, мальовничий та загадковий. Це місто, в якому я хочу жити. Це ж не місто, а один суцільний список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО!
І як Львів не можна уявити без його затишних вуличок, соборів і костелів, шоколаду і кави, так його не можна уявити без Личаківського цвинтаря. Яким би дивним це не здавалося, але цвинтар може бути не просто похмурим, жахливим і сумовити місцем, куди вас відвезуть наприкінці життя, це місце може бути і музеєм, і навіть затишним парком. Якщо чесно, у мене язик не повертається назвати це місце цвинтарем.
Я люблю це місце за його особливу атмосферу і той незвичайний, задумливий, умиротворений стан, в який я занурююся, коли блукаю його алеями і стежками. Тут приходять до мене ясні думки, тут спокійно розмірковує про власне життя і… смерть. Цей цвинтар – місце поховання людських історій, драм, поворотів долі. І тут ще виразніше відчуваєш, що ти живий.
Склепи помітно відрізняються від багатих і дуже багатих містян. На склепах зображено багато сімейних гербів. На жаль, багато пам’яток недоглянуті й так позаростали чагарниками і травою, що до них складно підібратися.
Гуляючи між скульптурами, здається, що ти потрапив у потойбічний світ, і мимоволі починаєш вірити у вічне життя, де завжди світло, спокійно й умиротворено.
Цікаво було дізнатися історію появи склепу вірменського єпископа Самуеля Стефановича. Відчувши у похилому віці серйозне нездужання, він замовив собі пам’ятник, тому що не хотів обтяжувати після смерті свою рідню. Проте невдовзі після виконання замовлення Стефановичу стало легше, і він прожив ще близько 28 років. Весь цей час він регулярно доглядав свою майбутню могилу.
Закономірно, що люди мають упередження щодо цвинтарів і всього, що пов’язано зі смертю. Але, побачивши світлини Личаківського, а ще краще – побувавши тут особисто, вони змінюють свою думку назавжди.
Пам’ятники і склепи, які височіють тут уже майже 220 років, це неймовірні за своєю красою шедеври скульптури й архітектури, це твори відомих майстрів, які століттями охороняють пам’ять наших предків.
Личаківський цвинтар з’явився приблизно 1786 року. Він вважається найстарішим і найвідомішим некрополем не лише в Україні, а й у Європі. Упокоїтися там могли лише найвидатніші та найбагатші жителі Львова. Родичі, проводжаючи своїх близьких і рідних в останню путь, очевидно не скупилися наймати відомих скульпторів для вираження любові.
Але таким це місце було не завжди. Є згадки, що Личаківський цвинтар існує з 16 століття, але ще в 13 столітті тут ховали жертв чуми і самогубців.
Набагато пізніше цвинтар став останнім притулком для видатних людей – тут ви знайдете надгробні пам’ятники і українських видатних державних і культурних діячів, і польської шляхти, і представників австрійської монархії, і вірменської інтелігенції.
Найбільш незабутнім, великим і розкішним склепом на Личаківському, безперечно, є склеп сімейства Барчевських. Він виконаний у неовізантійському стилі, його загальна площа становить 220 кв. м. Такі склепи будувалися з метою упокоїти душі цілого роду, але в цьому склепі похований єдиний та останній представник роду Барчевських. Він був дуже багатим магнатом, але самотньою людиною.
Він, так і не створивши сім’ї, помер молодим у 50 років, а свої статки перед смертю перевів у готівку та заповідав на науку, благодійність, меценатство: на щорічні премії за найкращі твори в галузі літератури та історії, на стипендії для студентів Львівського та Краківського університетів, на посаг дівчатам із бідних сімей та інше. У його заповіті вказувалося, що жоден з його родичів не може оскаржити заповіт – його останню волю.
За традицією раніше мешканців міста ховали у підземеллях біля костелів, або у склепах під ними, це призводило до антисанітарії. Часом влітку під час служби було чути дуже неприємні запахи тіл, що розкладалися.
І лише завдяки австрійському імператору Йосифу II, 1784 року всі цвинтарі з центру міста перенесли на околиці. Таким чином, на мальовничих пагорбах та терасах стародавнього Львова з’явився унікальний цвинтар Личаків.
Тут знайшли спокій представники знатних австрійських, польських та українських родів. У цьому місці ви знайдете пам’ятники таким великим діячам політики і мистецтва, як поетові Івану Франку, композитору Станіславу Людкевичу, оперній співачці Соломії Крушельницькій, актрисі Регіні Марковській, історику Івану Крип’якевичу.
Невелика статистика — Личаківський цвинтар розташований на 86 полях і 42 гектарах доглянутої території, без мапи легко загубитися. Тут знаходиться близько 500 скульптур і надгробків абсолютно різних архітектурних стилів і оформлень та понад 2 000 склепів.
На цвинтарі знаходяться 24 старовинні каплиці, 5 великих меморіалів, 2 пантеони політв’язнів, репресованих, борців за Україну, героїв Небесної сотні та добровольців, які загинули на Сході України, а також понад 5000 гробниць та понад 100 000 надмогильних споруд.
Понад 400 000 поховань людей різних національностей та віросповідань. Написи на надгробках вибиті німецькою, сербською, італійською, польською, вірменською, латинською, українською, івритом і російською мовами.
Найперші поховання Личакова датуються 1786 та 1797 роками, а найстаріша надгробна плита на території цвинтаря датується 1675 роком. Вона була перенесена з прицерковного цвинтаря з центру Львова. З 1804 року цвинтар значно розширився завдяки придбанню землі приватними особами. Будувалися вже не просто пам’ятники над могилою, а зводилися на віки монументальні сімейні склепи і гробниці. До наших днів збереглися 24 каплиці, куди приходили родичі померлих, щоби принести свіжі квіти, помолитися і запалити свічку без зайвих очей.
Свого часу, щоб надати Личаківському цвинтарю вигляду паркової зони, у 1856 році ботанік Карл Бауєр і Тіт Тхужевський розробили унікальний проект алей і доріжок, і з того часу це місце набуло вигляду музею просто неба.
Дуже часто серед надгробних скульптур можна побачити Ангелів – символ спокою, терпіння й умиротворення. Це духовне, розумне, наділена надприродними можливостями істота з білими крилами за спиною. Ангел-Хранитель оберігає вас від дня вашого народження і залишається стояти непохитно біля вашого склепу, охороняючи у вічному житті.
У ті часи, зображуючи і ставлячи на могилі скульптуру Ангела-Хранителя, люди вірили, що він охоронятиме їх також у потойбічному житті.
Плакальниця біля урни з прахом, надгробок Юліани Шрангнер, творіння рук відомого архітектора Гартмана Вітвера. Його скульптури також прикрашають площу Ринок і багато інших вулиць Львова. На цвинтарі багато скульптур Діви Марії та плакальниць. Останні символізують нев’янучу любов, нескінченну тугу і скорботу за людиною, яка пішла. Раніше знатні особи для посилення жалобної атмосфери похорону спеціально наймали плакальниць, які за плату приходили на могилу час від часу, як і після похорону й плакали за померлим.
В історії Львова було багато пожеж, одна з них торкнулася безпосередньо Личакова. У 1848 році згоріли всі книги реєстрації поховань, незабаром було здійснено новий перепис могил. За часів Австро-Угорської імперії на території цвинтаря було запроваджено суворі правила. У разі несплати грошей за місце-поховання родичів померлого – карали. Поховання зносили, а рештки людей переносили до братських могил.
Велику шкоду цвинтарю було завдано під час відкриття цвинтаря для масових поховань у роки Радянського Союзу. Місцева радянська влада просто збивала хрести з надгробків та перекопувала могили, а на новому місці ховала простих радянських громадян. Саме тому зараз серед старовинних скульптур і монументів можна зустріти прості непоказні гранітні плити.
Серед родових склепів дуже багато польських, яким по кілька сотень років. Вони були розграбовані з приходом радянської влади: поширилися чутка, що одна польська сім’я була похована у золотому взутті. Мародери не могли спокійно спати і вночі спустошували склепи, шукаючи дорогоцінний метал. Вранці останки поховань і розбиті плити знаходили розкиданими по алеях цвинтаря.
До цього дня на Личаківському цвинтарі ховають відомих та гідних цього місця людей. Але й проста людина абсолютно офіційно може «поховати поряд» своїх близьких. Звичайне, непримітне місце коштує в середньому близько 1 тисячі доларів. Дещо дорожче коштує «нічийний» склеп.
«Дивна річ: якби близькі за життя іншого покійника хоч наполовину так дбали про нього, як тоді, коли йому від цього вже немає жодної користі, трупи, напевно, охоче відмовилися б від найдорожчих мавзолеїв; але вже така людина: по-справжньому вона цінує лише те, що в неї відібрано», – Е. М. Ремарк «Чорний обеліск».