Вчора відвідав з моніторинговим візитом без попередження хоспісні палати на базі двох районних лікарень Закарпатської області, де перебувають пацієнти зі смертельними діагнозами, які навіть не здогадуються про наявність у себе такого діагнозу. На жаль, здебільшого лікарі та медперсонал не мають необхідного уявлення про паліативну допомогу, права пацієнтів продовжують порушувати через брак знань персоналу, а більшість громадян все ще обмежені у доступі до адекватної комплексної паліативної і хоспісної допомоги, яка передбачає, зокрема, і застосування сильнодіючого знеболювання.
Щоразу після моніторингових візитів я повертаюся з фотографіями – шокуючими, але правдивими. Водночас, зараз читаю книгу Аріели Азулай «Суспільний договір фотографії» — про взаємозв’язок фотографії та прав людини, про те, чи можна демонструвати громадськості фотографії, на яких зафіксовані порушення прав людини, людський біль, страждання і страх. Чи не надто вони правдиві, болючі і створюють нестерпний внутрішній дискомфорт під час їх перегляду? Від цього більшість людей хочуть якнайшвидше їх обминути або сховатися за так званою «етичністю».