Календар прав людини

Кілька місяців тому у команди Програми Розвитку ООН United Nations Development Programme (UNDP) Ukraine спільно з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини виникла чудова ідея – створити щорічний фотокалендар з прав людини, де кожен місяць цього календаря присвячений певному праву – наприклад, захисту персональних даних, праву на доступ до публічної інформації, захисту прав біженців, дітей, національних меншин та рівність прав чоловіків і жінок.

Зламана нога або жертва мистецтву

При спуску з гори зі мною сталася зовсім несподівана халепа - я зламав ліву задню лапу. В принципі, я вже змирився, працюю в телефонному режимі і навіть починаю знаходити корисні навички, але в цьому новому світі дуже не вистачає «кухонного раба», який би готував, підносив смачно приготовлені страви, колов дрова, опалював кімнату (як це було в Римської імперії). Поки що, стоячи на милицях і намагаючись підняти щось, що впало на підлогу, почуваюся як жираф, що намагається напитися з річки. Видовище так

День Незалежності у Львові

Це буде пост любові до міста Лева. З усіх міст саме Львів підкорив мене у це свято. Коли ще носити вишиванку у будні було «не модно», тут на це не звертали уваги. У День Незалежності Львів стає особливо пишним та ошатним.

Мій перший візит до інтернату 4-го профілю

Я побував у багатьох інтернатах та лікарнях для психічно хворих, побачив за цей час велику кількість підопічних – у різних умовах, переважно гнітючих і нелюдських. Але трапляються випадки, коли виходиш з інтернату шокованим зовсім не умовами перебування людей (навпаки – установа надзвичайно охайна і чиста), а їх знедоленістю. Що ще сумніше – коли це діти.

Навіщо живуть ці люди?

Після публікації останнього допису про те, як живуть підопічні у психоневрологічному інтернаті, мені в особисті повідомлення поставили багато запитань. Це деякі з них: "А чому вони такі?", "Вони дурні?", "Вони можуть думати і розмовляти?", "Чому батьки не забирають їх?", "Вони знають, де знаходяться?", "Їх можна вилікувати чи вони такими залишаться на все життя?», «Навіщо вони живуть?». Ці питання – наслідок політики тотальної закритості інтернатної та психіатричної системи від життя суспільства. У розвинених країнах давно зрозуміли, що найкраще рішення для таких людей – максимально включити їх у життя суспільства, тому вигляд людини з фізичною чи ментальною інвалідністю на вулицях країн Європи давно нікого не дивує, до цього ставляться як до звичайного явища. У нас же традиція приховувати «не таких» подалі від очей людей – на жаль, виявилася напрочуд живучою.