Психоневрологічні інтернати – своєрідний конвеєр долі – нагадують державу в державі зі своїми законами.
Людина, яка туди потрапила, не розглядається як цінність, натомість її сприймають як річ – зламану і непотрібну. Інтернатна система вже ніколи її не відпустить. Ця тоталітарна система, створена тоталітарною державою, пронизана експлуатацією і насиллям над особистістю, вона переймається не потребами своїх підопічних, а своєю потребою у пацієнтах.
Як тільки ми увійшли у спальний корпус одного з психоневрологічних інтернатів Чернігівщини, нас вразила чистота і… порожні спальні кімнати з гарно заправленими ліжками, порожні кімнати для ігор, кімната для читання, реабілітаційна кімната,… Це класична картина, яку можна зустріти в інтернатах. Означає це лиш одне – підопічних утримують десь в іншому місці. Наші здогадки підтвердилися. Тільки уявіть: на вулиці грудень, нульова температура, щодня майже половину людей виводять в іншу будівлю і зачиняють на весь день у двох кімнатах без скла на вікнах, туалету і доступу до питної води.
Люди намагаються зігрітися, натягнувши по вуха верхній одяг, зігнувшись, щоб утримати тепло, хтось так і спить на лаві, підігнувши ноги, а хтось намагається зігрітися, притулившись спиною до ледь теплої батареї. Виглядає, наче підопічні впали в анабіоз, щоб хоч якось вижити. Так повторюється день у день, роками люди терплять знущання.
Ми йдемо коридором і бачимо замки на пофарбованих білих дерев’яних дверях кімнат, де мають відпочивати підопічні. Протягом дня вхід до спальних місць майже для всіх мешканців інтернату суворо заборонений. Санітарки намагаються виправдати себе тим, що підопічні натоптують бруд на підлозі, якщо їх залишити у кімнатах. А мити підлогу двічі на день вони просто не мають часу. Така чистота заради чистоти для персоналу є важливішою, ніж комфорт підопічних.
Погодьтеся, це дуже зручно, коли лише декілька працівників інтернату охороняють таку кількість людей, зачинених на замок. Я не побачив різниці між бараками в концтаборі і цими двома кімнатами, де підопічні сплять на холодній бетонній підлозі весь день і піддаються катуванню холодом замість терапії і реабілітації.
Чи взагалі може проста людина уявити, як це – роками бути ізольованими навіть не у межах території інтернату, а саме у кімнаті?! Особистість людини тут – ніщо. Якщо людина скаржиться на біль, її ігнорують, якщо вона кричить – їй дадуть заспокійливе, люди тут звикли терпіти біль і муки роками.
Інтернатна система стирає індивідуальність, у підопічних майже немає нічого особистого – ні імені, ні одягу, ні зубної щітки. Спідня білизна – загальна і переться разом з іншими, а потім її роздають, кому яка підійде за розміром. Відкриваю тумбочку біля ідеально застеленого ліжка в кімнаті – там пусто. Питаю санітарок, де особисті речі підопічного?
– Не положено. Та що у такого контингенту тут може бути особисте? Вставна щелепа хіба що, – саркастично відповідає санітарка.
Так людина доживає тут все життя – її голосу ніхто не почує, вони невидима за стіною інтернату, її скарги для інших – не більше, як неадекват божевільного, та вона і не скаржаться, бо боїться.
Нахабність і відчуття вседозволеності адміністрації та персоналу вражає. Я був шокований, коли не лікар, не медичний персонал, як встановлено приписами, а санітарка закриває підопічних інтернату в «кам’яному мішку», а простіше – карцері, на ніч, в якому немає ліжка, постелі, твердого інвентарю, взагалі нічого, крім вузької лавочки і дірки в підлозі замість туалету.
Карцер тут – місце покарання, а не місце ізоляції на випадок, якщо людина може заподіяти собі чи іншим шкоду. Крім того, такі міри мають застосовуватися виключно на короткий час і у суворо визначених випадках.
Санітарка ж тут грається у психіатра, бо підопічні заважають їй спати вночі, а вона хоче в нічну зміну відпочити. Я уявляю, як ця ж санітарка йде додому до своїх рідних після зміни в інтернаті й посміхається своїм дітям. Чи могла б вона вчинити так зі своєю дитиною? А коли повертається назад, вона надягає білий халат і личину садиста.
Жителі інтернату віддають 75% своєї пенсії за те, що за ними тут будуть доглядати, а по факту спонсорують власні тортури. В їхні мізерні частки пенсії, які складають якихось 280-300 грн., адміністрація теж запустила руку – бо, бач, мало. Без їхньої згоди за ці кошти керівництво установи купує собі кросівки Reebok за 2000 грн. і сорочку за 500 грн., а ще щомісяця – кілька нових електрочайників, яких в кімнатах ніде не видно.
Я був здивований креативністю уяви адміністрації: підопічні у цьому інтернаті замовляють платну підписку на газету «Урядовий кур’єр», хоча жодної газети в наявності ми не побачили. От ви часто читаєте газету Кабінету Міністрів, у якій, в основному, публікуються закони України?
У мене викликає обурення, коли директор інтернату за півроку витрачає чверть мільйона грошей недієздатних підопічних на цигарки, купуючи «Мальборо» і «Бонд», тому що він сам палить «Мальборо» і навіть не приховує цього. Це нібито для людей, які не усвідомлюють своїх вчинків і навіть не можуть самостійно одягнутися. А заступниця директора незворушно і безсоромно доводить мені, що підопічний, який з 1979 року не виходив за межі установи, замовив собі жіночі гелеві устілки за 450 грн, що правда, ті якимось чином загубилися і досі ніхто їх не може знайти.
Цинізм і корупція в таких закритих установах досягають апогею, а права підопічних стають не більше, ніж пустим звуком. Адміністрації подібних установ вигідно, щоб серед підопічних було якнайбільше недієздатних – неготових до самостійного проживання, позбавлених багатьох прав – розпоряджатися пенсією, здійснювати правочини.
Щороку на її утримання виділяються бюджетні кошти. Якщо людина молода, ці кошти будуть надходити до інтернату десятиліттями. Опікуном зазвичай призначають директора, і хвора людина стає залежною від установи до кінця свого життя.
Директор є надавачем соціальних послуг та опікуном одночасно, він сам себе і контролює – це замкнене коло, конфлікт інтересів і фактично – зашморг на шиї підопічного.
Замкнутість системи та інституціалізація майже гарантує порушення прав підопічних, до них ставляться, як до дурних дітей, і послуговуються принципом «менше знаєш – краще спиш». Прохання підопічного ознайомитися із власною справою, медичною карткою, дізнатися свій діагноз і ліки, які призначив йому психіатр, будуть проігноровані. Про позбавлення своєї дієздатності, що ухвалили без відома підопічного, той дізнається лиш тоді, коли одного дня йому перестануть надходити пенсійні кошти.
Підходжу до директора інтернату, щоб запитати, коли востаннє оглядалася лікарем підопічна після недавнього інсульту, яка лежить з паралічем половини тіла – Колодько Олександра, а також як її лікують і які у неї медичні призначення. На що після паузи, явно здивовано директор відповідає:
– Хто це така? У нас хіба є така підопічна? – він шукає поглядом нянечку, яка йому пошепки починає пояснювати, про кого йде річ. Директор зрозумів, що потрапив у незручне становище, і просить знайти документи у його кабінеті.
Така історія – дуже поширена і звична для подібних установ. Директор призначений опікуном для 150 недієздатних, за законом, він має представляти інтереси і захищати права ввірених йому підопічних, дбати про їхнє благополуччя, та насправді він навіть не знає хто це такі і що з ними відбувається, він не виконує своїх прямих обов’язків і не робить спроб відновити їхню дієздатність, навчивши їх необхідних соціальних навичок.
Система психоневрологічних інтернатів, де проживає 250-400 людей, задумана так, щоб керувати нею можна було лише за допомогою насилля, щоб калічити людей, які потрапили у її жорна.
Контроль з боку правоохоронних органів або державних структур, яким підпорядковані такі заклади, малоефективні. Чиновникам невигідно визнавати власну вину – не догледіли, а тим паче напружуватися і щось змінювати. Абсолютно прогнозовано відреагував Департамент соціального захисту Чернівецької ОДА, якому підпорядковується ця установа.
Вони швиденько створили свою комісію, здійснили показову перевірку і опублікували реліз про те, що суттєвих порушень у ході перевірки не виявлено. Якийсь круговий ідіотизм – державні чиновники самі порушують, самі себе перевіряють і, звісно, не бачать порушень. І головне – вони відмовляються бачити зафіксовані моніторинговою групою факти, навіть відкрите кримінальне провадження за 4 статтями не надає цій проблемі ваги в їхніх очах.
У 2005 році ВООЗ ухвалила декларацію, в якій закріпила за людьми, які мають психічні порушення, право на повноцінне життя у суспільстві, а не в закритих установах. Соціалізація і вихід таких людей у соціум – головна рекомендація Ради Європи, покликана запобігати порушенням прав людини внаслідок жорсткої інституціоналізації. Нормальною практикою розвинених країн, де вже давно немає такої дикості, яка у нас все ще процвітає, – є практика супроводжуючого проживання.
Це така форма соціального захисту, коли людина, яка потребує підтримки, реабілітації, формування навичок самостійного життя, навчання, подальшого працевлаштування, живе вдома або в групі людей і може розраховувати на підтримку спеціалістів. Така людина не ізольована, а може на рівні з усіма влаштовувати свій побут, ходити до магазину, спілкуватися з іншими людьми, створювати сім’ї, приймати участь у соціальному і культурному житті свого міста чи села.
Створена ще за радянських часів каральна психіатрія боїться будь-яких спроб з боку суспільства проникнути всередину, побачити реальну якість життя підопічних, дізнатися про їхні проблеми. Закритість подібних установ і страх перед громадським контролем – такою є, на жаль, справжня реальність.
Це ж так очевидно – рівень розвитку суспільства визначається саме за тим, як воно ставиться до найслабших – до людей похилого віку, людей з інвалідністю та людей з порушенням розвитку.