Коли переступаєш поріг психоневрологічного інтернату, в ніс вдаряє… ні, не сморід, а людський запах – густа суміш запаху сечі, фекалій і немитого тіла. До нього звикаєш за кілька хвилин. Стільки ж часу потрібно, щоб твої одяг, речі, шкіра і волосся ввібрали його.
Спочатку боїшся до всього торкатися, звідкись з’являється гидливість, якої раніше за собою не помічав, все викликає незрозуміле роздратування і відразу – як тут можна жити, як можна дихати цим повітрям, як можна звикнути до цього всього. Боїшся доторкнутися до дверної ручки, стін, речей, ліжка. Але це швидко минає, і на перший план виходить людина, яка проживає тут все своє життя.
Прихід когось чужого в інтернат завжди викликає у підопічних інтерес та пожвавлення. У першу хвилину всі тебе розглядають – яка у тебе зачіска, окуляри, у що ти одягнений, який у тебе годинник на руці і що це за незрозумілий блискучий фотоапарат, який буквально притягує загальні погляди. А зовсім скоро до тебе починають доторкатися, беруть міцно за рукав і починають тягнути у свою кімнату, хочуть відвести тебе у свій куток і про щось поговорити.
Тільки віч-на-віч. Відчуваєш себе іграшкою, про яку вони мріяли дуже довго. Для них ти як людина з іншого світу. Мабуть, в реальності так і є. Це майже свято, бо кожен день тут схожий на попередній і дефіцит новин майже нестерпний.
Я заходжу в палату на 4 поверсі і своїм приходом вторгаюся у розмірений плин життя підопічних у цій кімнаті, вони всі дивляться на мене, хтось привстає на ліжках. Мою увагу привернув чоловік – він лежав і ніяк не реагував. Тільки підійшовши ближче, я зрозумів чому. Наближаючись до нього, я відчув різкий запах гнилої плоті. Обійшов ліжко і побачив, що на ньому без свідомості лежить літній чоловік, його голова замотана простирадлом, рот напіввідкритий, очі впали, а шкіра стала трупного жовтого кольору. Замість вуха – велика червона пухлина, з якої сочиться кров і запеченими потьоками стікає по обличчю і закритим очам. Людина вже не усвідомлює себе через нестерпний біль.
Поки немає директора, до мене підсідають підопічні.
– Це дід Василь. Він тут уже довго лежить, помирає. Уже не кричить, а коли кричав, ми тут всі спати вночі не могли. Його стони були просто нестерпні. У нього нікого немає з родичів, ніхто до нього не приходить. Ота рана, від якої сморід, – то пухлина. У нього рак.
У кімнату вривається директор із санітарками, який намагається прикрити свій гнів натягнутою вибачливою посмішкою. І відразу звертає увагу на мед, який стоїть на тумбочці у хворих.
– У нас тут своя пасіка. У всіх підопічних свій мед…
– Дайте медичну картку цього хворого, – просимо його.
Я вражений – згідно медичної документації чоловік знаходиться на 4 стадії раку, але давно не оглядався лікарем, не стоїть на обліку в онкодиспансері. Замість морфіну йому щовечора дають звичайний анальгін, який анітрохи не полегшує його страждань. На цій стадії раку людина без морфіну не просто мучиться, її больовий поріг – давно вже пройдений, вона провалюється у безсвідомий стан і марить.
На очевидне запитання, чому підопічного не поклали в онкодиспансер, директор силиться щось сказати, але не знаходить жодного виправдання, санітарочки не знають, куди діти очі, і ховаються одна за одною.
– Ви розумієте, – виправдовується директор, – у нас великі угіддя, 40 гектарів землі, 60 голів корів і 90 голів свиней, пасіка, своя техніка, молоко і картопля! Я фізично не можу за всіма дивитися…
Це класична ситуація, як для спадщини радянської психіатрії – директор психоневрологічного інтернату – дужий колгоспник. Його найбільша гордість і предмет переживання – корови і свині. Вони вгодовані, задоволено виглядають зі стійла, жують сіно і, здається, виглядають краще, ніж мешканці інтернату. Власне, все найкраще тут – для худоби. У корівниках – пластикові вікна і квіти у вазонах. Уявіть тільки – навіть розклад підопічних підлаштований під корів і свиней: сніданок перенесли з 8 на 6 ранку, бо треба годувати тварин.
Ходячі хворі для директора – не підопічні, про яких він має турбуватися, а потенційна робоча сила, яку гріх не використати.
Один із підопічних, згорблений невисокий чоловік у лахмітті замість нормального одягу, бере мене за лікоть і намагається відвести вбік. Він озирається, але наважується сказати: «Нас тут підіймають о 5 і заставляють йти з санітарками на роботу в полі на весь день, поратися біля свиней, гребти сіно для корів. Ми весь день під сонцем. Приходимо о 8 вечора. А, якщо ми відмовляємося і не виходимо, директор шантажує нас і не видає пенсію. Або їсти не дають. Ми і так разом із санітарками працюємо, допомагаємо. Нам тут важко. Серед нас не всі можуть працювати, багато літніх людей. У мене, наприклад, запалені суглоби, спина хвора, але я мушу ходити, бо відберуть пенсію. Ви можете з кимось поговорити, допомогти нам? Тільки не кажіть, що це я вам сказав. Бо буде мені горе. Поможіть нам».
Обробку своїх аж 40 гектарів угідь і порання за худобою директор красиво називає працетерапією. Дарма, що половина підопічних – недієздатні. Та насправді правдива назва цьому – трудове рабство.
Підопічні – раби свиней.
Директор всіляко намагається підтримувати ілюзію турботи про тих, чий єдиний дім назавжди – цей інтернат. Та життя людей в подібних інтернах, які очолюють завзяті господарники, не важить абсолютно нічого, порівняно з комфортом і приростом свиней.