Друзі, я не перестаю вами захоплюватися!
Протягом двох днів на акцію «Не будь баобабом» разом із Рухом підтримки закарпатських військових ви перевели коштів на понад 22 000 грн. І замість запланованих поїздок у два психоневрологічні інтернати і 300 подарунків, ми протягом трьох днів відвідали аж 7 закладів та подарували 1038 святкових гостинців. Навіть після анонсованих двох днів збору коштів ваша допомога продовжувала і продовжувала надходити. Ваш відгук на прохання про допомогу перевершив очікування.
Те, що ви приєдналися до такої важливої справи, подарувало справжнє свято для людей з інвалідністю, прихованих від суспільства в інтернатах. І не просто приховані — свідомо забуті суспільством. Щодня вони перебувають за подвійним парканом життя, відокремлені від усього звичного для нас із вами, занурені в єдине, що їм доступне, — у свій глибокий внутрішній світ. Але ваша небайдужість змусила їх відчути себе важливими, що про них не забули. Тому свої сьогоднішні фото я дарую саме вам. Щоб ви розділили з нами ці почуття, побачили, скільки тепла було в ці дні. Тепла, яке створили ви!
Вам, напевно, складно це уявити, але навіть звичайні банани викликали в людей бурю емоцій. Деякі з підопічних побачили і спробували їх уперше.
Вихованці, яких ми вітали, дорослі та діти, які майже все життя проводять у психоневрологічних інтернатах, глибоко самотні, невидимі для суспільства. Зовнішній світ часто для них обмежується межами власної кімнати. Вони замкнені у собі, бідні на емоції, перебувають у стані сильної психічної депривації. У них не звичні для вас посмішки, однак вони справжні, відкриті та щирі. Навіть коли вам здається, що хтось із них дивиться на вас з оскалом, це зовсім не означає, що ви йому не подобаєтеся. Так само, коли вам здається, що вони хочуть вас вдарити. Але насправді вони хочуть подарувати вам свою любов— так, як вони вміють і можуть її висловити.
До глибини пронизує усвідомлення, що люди, позбавлені любові з дитинства, готові щиро з вами нею ділитися. Насправді подарунок, який вони отримують від вас – це не лише цукерки з фруктами, а набагато цінніше, те, що можуть дати всі, але не кожен готовий – увагу і небайдужість. Гострий дефіцит у таких установах.
Поява наших дівчат-снігуроньок робила щасливими чоловіків молодших 85 років — багато хто хотів отримати на згадку фото з поцілунком. Це також було невелике, але велике диво для підопічних. Але найважча роль, як виявилося, випала нашому Миколаю. Підопічні закопувалися в його бороду, плакали, торкалися, цілували руки і ставали перед ним на коліна. Особливо важко було чути прохання дітей до Миколая забрати їх додому. А одна жінка п’ять хвилин нерухомо стояла, обійнявши його, і ніхто не міг щось зробити.
Після пережитого, пропустивши через себе стільки емоцій, наш Миколай схлопнувся, на цілий день закрився у собі і не міг ні з ким розмовляти.
Під час візитів підопічні інтернатів дарували Миколаю вишивки і малюнки, співали пісні, а деякі директори інтернатів відмовлялися приймати подарунки, допоки ми не подивилися святкові виступи, які підготували для нас вихованці.
Окремо хочеться подякувати директорам інтернатів, які прагнуть зробити їх відкритими для суспільства та не бояться озвучувати проблеми. За те, що кожен день вони дарують частинку свого серця своїм підопічним.
Можливо, згодом ви й забудете, що пожертвували певну суму грошей, але підопічні пам’ятатимуть ось такі моменти, як одні з найщасливіших. Раніше фраза «Допоміг одній людині — допоміг всьому світу» здавалася мені банальною, але зараз я знову починаю вірити в неї. Спасибі вам. Спасибі.