Складно сказати однозначно, чим зачаровують і притягують чорно-білі фотографії. З одного боку, така штучно знебарвлена реальність не може натурально показати зображене камерою фото, а з другого боку виходить все навпаки.
Лише два кольори, чорний і білий, але вони своїм різким контрастом здатні висловити набагато більше емоцій і відтінків. І все-таки є якась чарівна привабливість і таємничість у чорно-білих фотографіях, через що вони виходять неймовірно глибокими і виразними, без зайвого смислового навантаження.
Гори завжди притягують до себе. Це місце, де сонце близько, де легко мовчати, легко не думати. А на вершині гори ти розумієш, що весь твій міський, урбаністичний світ, звідки ти приїхав, нічого не означає, що насправді він порожній.
Коли піднімаєшся в гори, часто ловиш себе на думці, що власне думки відсутні (так, так, такий каламбур), а є тільки відчуття наповненості поточним моментом і ще дикий кайф від свого тренованого тіла – коли відчуваєш до нього вдячність за те, що воно повне здоров’я і сил, за те, що ноги можуть нести тебе з рюкзаком багато кілометрів, майже без утоми.
А ще гори — це стимул. Щоразу туди хочеться повертатися. Знову звалювати на себе важкий рюкзак і по стежці, що тікає вгору, підніматися на вершину гори, щоб відчути невимовне відчуття свободи. Це складно висловити, це потрібно пережити.
