Чи знаєте ви, чому люди ходять у гори? Здавалося б, тривіальне питання, і відповідь має бути однозначною, але відповідь у кожного – своя. Хтось йде у гори за досягненнями, ризиком чи екстримом, хтось хоче побути на самоті, далеко від навколишнього галасливого світу, а хтось за компанію чи просто випробувати себе. Кожен має свої причини.
Дуже давно хотів побувати у Грузії, у цій маленькій гірській та волелюбній країні, не закохатися в яку просто неможливо. І тільки-но в мене з’явилася така можливість, я, не роздумуючи, вирішив нею скористатися.
Я провів у Грузії три тижні. За час нашої подорожі ми проїхали країну кілька разів, намотали на бусі майже 10 000 км, піднімалися на гору Казбек, сплавлялися на рафтах, перетинали відкритий льодовик і купалися в морі. Насолоджувалися справжньою грузинською кухнею — були випиті десятки літрів тархуна і з’їдені кілограми хінкалі.
У Грузію ми їхали невеликим бусиком, їхали, як цигани (вибачте за стереотип), зупиняючись просто біля узбіччя, щоб висушити речі чи зварити обід. А одного разу, вже в самій Грузії, ми купили заморожені хінкалі та зварили їх, за що мені досі соромно перед грузинами, бо найсмачніші хінкалі – це свіжо зліплені і які тільки такими й подають у місцевих кафешках і ресторанах.
Дорога в один бік зайняла два дні. Друга група туристів добиралася літаком. Безумовно, це набагато швидше і комфортніше, але без бусика в такий тривалий похід їхати неможливо, оскільки все туристичне і водне спорядження, а також харчування й особисті речі ми везли з собою.
Нашою головною метою було сходження на гору Казбек. Казбек (висота 5033 м) – п’ятитисячник Північного Кавказу, третя найвища точка Грузії. Ця гора дуже схожа на свого побратима – гору Ельбрус. Але, на відміну від Ельбруса, для сходження на гору Казбек нам знадобилося додаткове альпіністське спорядження.
Казбек – згаслий вулкан і найбільш східний пятитисячник Кавказу, розташований у східній частині Центрального Кавказу. Вчені стверджують, що останнє виверження відбулося у 650 році до н. е. У самій країні ця гора має іншу назву – Мкінварцвері – що перекладається як «гора з льодовою вершиною».
Вранці пакуємо спорядження і збираємо потрібні речі, решту залишаємо в бусику. Виходимо у гори. Рюкзаки у нас важкі, 22-27 кг, у мене зайві 6 кг фотоапаратури. Стартуємо з висоти 1750 метрів, із селища Степанцмінда. До 2007 року воно було відоме як Казбегі, але нещодавно йому було повернуто історичну назву. Шлях на вершину гори Казбек пролягає через льодовик і вічний сніг та займає 3-4 дні. Загалом туристи долають перепад висоти приблизно 3000 метрів. Нашою першою зупинкою буде церква Святого Георгія.
Біля підніжжя гори Казбек на пагорбі розташувалася типова середньовічна грузинська церква – Гергетіс Цмінда Самеба. На фоні – неймовірної краси скеляста гірська гряда. Звідси відкривається вид на все селище Гергеті, яке розташувалося біля підніжжя гори і на честь якого церква отримала свою назву.
З вечора твердо вирішив прокинутися дуже раннім ранком і, поки всі сплять, піти фотографувати гірські пейзажі і світанок. Але потім щось пішло не так. Ранок пізній. Фото з першої ночівлі з видом на Гергетський льодовик.
З погодою у цей день пощастило, дуже сонячно і дуже спекотно. Ідеться складно, але в спокійному темпі це компенсується можливістю милуватися масштабною панорамою Казбека.
Піднявшись на вершину хребта, що розташована на висоті 3200 м, можна побачити Гергетський льодовик. Довгий язик льодовика Гергеті простягається на кілька кілометрів від Казбецького плато до водоспаду на річці Чкхері та спускається з вершини гори до висоти 2900 м над рівнем моря. Весь льодовик поцяткований великою кількістю тріщин, усередині яких течуть потоки талої води. Вдень із навколишніх скель на льодовик постійно сиплеться велика кількість каменів і сходять невеликі селі. Будьте обережні з льодовиком Гергеті, провалитися в одну з його тріщин досить легко, тому часто групи туристів перетинають льодовик у зв’язках.
Втомлені за довгий день переходу підповзаємо до перевалу для відпочинку. Скидаємо рюкзаки і падаємо на каремати. Дивно, наскільки тіло відчувається легким, ніби не діє сила тяжіння, коли тебе вже не прибиває до землі вага рюкзака. Як тільки я дістаю камеру, народ раптом оживає, у групи відкривається друге дихання, похмурість на обличчях змінюється посмішками, одразу з’являються ідеї, вони самі підказують тобі пози, і починається фотосесія.
Початок походу, ми, сповнені сил і завзяття, підіймалися вгору, а навколо – високогірні луки, все потопає в зелені, йти було одне задоволення. Швидко проскочили льодовик і почався повільний підйом до самої метеостанції сипучими схилами, на яких ноги часто прослизали і було дуже легко оступитися. Потрібна була максимальна концентрація уваги.
Сиджу і відпочиваю під час привалу. Думки настільки приємні і тихі, нічого не турбує. Намагаюся запам’ятати цей стан, щоб забрати його з собою. Саме за такими моментами я ходжу в гори. Але все одно вриваються думки про життя там, унизу, де тепло, хінкалі і хачапурі, вино і сир.
Їжа туристів. Все розраховане за грамами і калоріями, інакше рюкзак був би непідйомним. Кожен грам соусу, кожен сухарик вивірений, і сприймається в поході як розкіш.
Щоправда, до субліматів організму новачка доведеться ще звикнути. Не кожен організм добре реагує на спеціальну туристичну їжу. Додайте до цього стрес від фізичних навантажень і перепаду висоти. Питання якості їжі для туриста – критичне. Адже якщо організм не отримуватиме потрібну кількість калорій або раптом на висоті почнеться зневоднення – весь похід під загрозою.
Ми піднялися до притулку для туристів та альпіністів “Betlemi Hut”. Раніше тут була метеостанція, яку збудували у 1933 році, але пропрацювала вона зовсім недовго, і була закрита. Тут зупиняються тургрупи на ніч перед сходженням на гору Казбек. Щорічно притулок приймає тисячі туристів.
Перед нами величезне плато, усипане камінням різного розміру, яке долітає сюди з гори. Весь час чується гомін кам’яних обвалів. Намети встановили на краю поля, куди каміння не долітає. Трохи моторошно від цього звуку, відразу уявляєш швидкість і силу, з якої каміння падає вниз.
Ви би знали, скільки зусиль треба докласти, щоб вилізти з теплого спальника в ранковий мороз. Поки одягнеш 3 пари штанів і 4 пари кофт, пройдеш усі 5 стадій прийняття. І це боротьба повторюється кожен день походу.
Поки одягаєшся, думаєш про те, як ти в неділю міг нікуди не поспішати і спати в теплому ліжку скільки завгодно. Але згадуєш, чому ти тут і які нові відчуття чекають на тебе сьогодні – і мороз на обличчі стає не таким колючим, а навіть трішки приємнішим, бадьорливим.
За ніч випав сніг, який заніс гірську стежку. Місцями товщина снігового покриву досягала 20 см. Ранок почався з відкопування намету.
Льодовики здіймаються дуже високо – складно відірвати погляд. Страшно гарно. На жаль, фотографія не може передати всієї величі цього каскаду, але вона може надихнути вас побачити це на власні очі.
В останню ніч лютувала справжня буря з ураганним вітром. Він був настільки сильний, що доводилося напівлежачи-напівсидячи підтримувати спиною тент намету, щоб він не завалився. Опівночі почалася гроза, гуркотіли блискавки, почав падати град. Думка була одна – аби до намету не потрапила блискавка. Наче гори хотіли показати нам, хто тут господар. Ми попрощалися з вершиною, цей день був останнім резервним.
Потім зібралися буквально за 40 хвилин і почали спуск вниз, ніби погода почала поліпшуватися. Але неприємний осад від того, що не вдалося піднятися на вершину, залишився.
