Старість для людини сама по собі – випробування безпорадністю, хворобами, самотністю, залежністю від інших, а що говорити про тих, хто має фізичну чи ментальну інвалідність і за ким не можуть доглядати родичі.
Такі люди потрапляють до геріатричних і психоневрологічних інтернатів, пансіонатів і будинків для людей похилого віку. Закритість таких установ породжує у персоналу відчуття вседозволеності по відношенню до своїх підопічних, особливо це страшно, коли йдеться про дітей і людей похилого віку.
Виноградівський геріатричний пансіонат для людей з інвалідністю і людей похилого віку, куди ми вирушили з моніторинговим візитом, лише підтвердив поширену практику порушення прав людини у таких установах. На момент перевірки у пансіонаті проживало 177 осіб, з них 97 інваліди І-ІІ групи, 16 осіб тяжкохворих – лежачих.
Треба відмітити, що винахідливості людини у знущанні над слабкою і безпорадною людиною немає межі, хіба що обмежується фантазією. Керівництво впевнене у тому, що воно «краще знає», що потрібно їх підопічним, а гуманна допомога для них – синонім виразу «швидше відмучається – швидше помре».
Найстрашніше навіть не відсутність людської турботи, ліків і їжі, а те, що людей, які живуть і доживають в інтернатах, позбавляють своєї гідності та самоповаги, вони змиряються з очікуванням своєї смерті в «закритій клітці».
Бруд, голод, заляканість і безпорадність, відсутність знеболювання і будь-якої надії – знебарвлені будні літніх людей у подібних пансіонатах.
У нашому суспільстві літні і хворі люди не мають права голосу просити про допомогу. Стан, коли ви просто безмовно лежите і терпите нестерпний біль, вводить у дику і глибоку депресію, яка призводить або до стану овоча, або до агресії. Спокійного і нейтрального стану не буває.
Дуже багато хто через це починає пити, що вважається адміністративним порушенням у таких установах і за що адміністрація карає мешканців ссилкою до пекла психіатричної лікарні. Таке залякування примусовим лікуванням у Вільшанській психіатричній лікарні – один із улюблених методів приборкання непокірних, вимагаючих чогось чи незручних підопічних.
Як може відстояти свої права дитина в інтернаті, яку недогодовують, б’ють чи принижують? Що може зробити прикована до ліжка чи візка людина з інвалідністю, якщо з нею погано поводяться?
Але знаєте, що вселяє у місцевих мешканців ще більший страх? Втратити чи десь забути свою ложку чи виделку! Ці речі тут цінують, здається, більше ніж фотографії рідних.
Адже іншу ложку тобі вже не дадуть, і ти їстимеш свою прокислу і гнилу капусту, несмачну блювотну їжу – голими руками. Пацієнти пансіонату зберігають свої столові приладдя як коштовності.
Чим можна нагодувати підопічного на 28 грн. 34 коп. на день? Меню, розписане на день, не відповідає дійсності, як загальне, так і дієтичне. Парадоксально, але кухня жодним чином не пристосована для людей з інвалідністю, люди їдять у коридорах, хто може – нагодує безпорадного сусіда.
Але в тарілці у підопічних пансіонату – юшка, яку відмовиться їсти навіть собака, гнила і недоварена капуста щодня.
У себе цю їжу люди просто заштовхують, придушуючи блювоту, адже іншого не буде. Їжу готують дуже недбало, в хід йдуть протерміноване масло і крупи, а ковбаси, і тим паче такої розкоші, як м’яса – не вистачає, холодильники і склад виявилися порожніми, запаси продуктів харчування на кухні – на 2-3 дні.
На гроші, які видають на руки, що становлять 1/4 частину від їхньої пенсії (це приблизно 180-200 грн. щомісяця), мешканцям доводиться купувати всі предмети особистої гігієни (шампунь, мило, туалетний папір, зубну пасту), чай, каву, іноді навіть їжу, а також воду, адже вода в крані залишає бажати кращого.
Відповідно до бухгалтерських документів, було отримано 300 рулонів туалетного паперу, але за березень виданий всього 21 рулон і це на 177 осіб, які проживають у пансіонаті. За словами персоналу – до них більше ніхто не звертався, а за словами пацієнтів — один безкоштовний рулон туалетного паперу видається один раз на квартал.
Але дивує ще більше те, що в цьому місці люди похилого віку, пенсіонери, люди з інвалідністю — майже не хворіють, адже статистика пансіонату говорить, що зі 177 осіб лише 5 осіб за рік було направлено на додаткове лікування (!).
Багато хто з мешканців не може себе обслужити і самостійно поїсти, тому їм за можливості допомагають сусіди по палаті, коли санітарка не встигає. Ці люди повністю залежні від допомоги персоналу і своїх сусідів.
Підопічні пансіонату потребують технічних засобів реабілітації – інвалідних візків і ходунків, щоб самостійно пересуватися. І найабсурдне те, що під час перевірки ми виявили на складі нові візки і ходунки під товстим шаром пилу, скинуті докупи. Водночас люди користуються візками з минулого сторіччя. Чому їм не дали нових зі складу, директор не зміг пояснити.
Найболючіші для мене – особисті історії підопічних, які ще довго не можна забути. Ця бабуся весь час повторювала ім’я свого сина, який завтра її забере. Але її сусіди стверджують, що це вона повторює вже кілька років щодня.
Коли я побачив цього чоловіка, то не відразу зрозумів, чому він прикриває ложкою своє око. Як виявилося, у нього діабет, і він може сфокусувати зір одним оком, лише якщо закриває другий. Тому йому доводиться постійно ходити з ложкою.
У цього літнього чоловіка постійні проблеми з адміністрацією – його змушують поголити бороду, а він вперто відмовляється. Дуже ймовірно, що для перевиховання і «відновлення правильного світогляду» його відправлять до Вільшанської психіатричної лікарні.
Цей дідусь – найвеселіший і життєрадісний мешканець цього пансіонату. Мені здається, саме він багато в чому не дає іншим підопічним скотитися у пекло відчаю.
Вражає, як у такому жахливому місці у деяких підопічних ще вистачає сил, щоб проявляти оптимізм, знаходити сенс свого існування тут, допомагати сусідам і просто не збожеволіти.
Єдиний шлях зміни ситуації у місцях несвободи – зламати їхню закритість, щоб адміністрація установ відчувала постійний контроль з боку держави і суспільства. А ще – форматування нашої свідомості і ставлення до найбезпорадніших – дітей, людей з інвалідністю і похилого віку.