Труна

Інтернат для пристарілих
Рідко коли, заходячи з моніторинговим візитом до психоневрологічного або геріатричного інтернату, не накриває давляче почуття приреченості його постояльців, яким просякнуте наскрізь усе навколо.
Психоневрологічний інтернат фоторепортаж

Спочатку геріатричний інтернат замислювався державою для тих, кому складно жити одному і дбати про себе самостійно, але насправді він став місцем несвободи. Старість тут проходить у муках. У подібних будинках для людей похилого віку, що залишилися без змін з минулого століття і де проживають від 200 до 300 осіб – усі дні, як один безглуздий день бабака. Вранці підйом, сніданок, туалет, лежання в ліжку, обід, сон. Хвилини плавно перетікають у години, години – у дні, дні – у тижні, тижні – у місяці. Літні люди відчувають себе тут зламаними старими речами, викинутими на горище.

Я йду вузьким і темним коридором колишньої лікарні, переробленої під будинок для людей похилого віку. На стіні висять радянські, розмальовані від руки плакати-заклики проти куріння. У повітрі – запах старості і легкого божевілля.

Психоневрологічний інтернат фото ПНІ

Заходжу до маленької затхлої кімнати – старі, мов мовчазні тіні, сидять чи лежать на своїх залізних ліжках – вони занурені в себе, дивляться відсутнім поглядом… На стіні висить стрічка, повністю обліплена мертвими мухами

Візит до психоневрологічного інтернату
ПНІ психоневрологічний інтернат

Поруч із ліжком старого, якому важко ходити, стоїть дерев’яний стілець із нерівно вирізаною в ньому діркою. Під ним пластмасове відро. Це типова обстановка у таких установах.

Зі стану задуми мене висмикує несподіваний дотик до моєї руки. Старий, лежачи на ліжку, повністю накрившись ковдрою, виглядає одним бляклим оком, не ураженим катарактою, і хрипким голосом вимовляє: «Підійди до мене, я щось хочу сказати». Я сідаю біля нього й уважно дивлюся на його змучене обличчя. Але старий опускає свій погляд, якийсь час мовчить, ніби на щось наважуючись, і раптом простягає мені до рук згорнуті гроші і ледве чутно вимовляє:

Знущання в психоневрологічному інтернаті
Пацієнт психоневрологічного інтернату

«Синочку, купи мені труну, я скоро помру. Не хочу у сиру землю. Візьми гроші, ти не обдуриш».

Від несподіваного прохання я онімів. Я не міг взяти гроші, не міг виконати його передсмертне прохання, мене розривало зсередини від суперечливих почуттів – сум’яття, бажання допомогти та страху не виправдати його очікувань. Мені стало соромно, що я відмовив – і зміг лише розгублено вимовити: “На жаль, не можу вам у цьому допомогти”. Від безпорадності я відвів погляд і навіть не спитав його імені.

За кілька днів його не стало.

Інша історія