Спочатку геріатричний інтернат замислювався державою для тих, кому складно жити одному і дбати про себе самостійно, але насправді він став місцем несвободи. Старість тут проходить у муках. У подібних будинках для людей похилого віку, що залишилися без змін з минулого століття і де проживають від 200 до 300 осіб – усі дні, як один безглуздий день бабака. Вранці підйом, сніданок, туалет, лежання в ліжку, обід, сон. Хвилини плавно перетікають у години, години – у дні, дні – у тижні, тижні – у місяці. Літні люди відчувають себе тут зламаними старими речами, викинутими на горище.
Я йду вузьким і темним коридором колишньої лікарні, переробленої під будинок для людей похилого віку. На стіні висять радянські, розмальовані від руки плакати-заклики проти куріння. У повітрі – запах старості і легкого божевілля.
Заходжу до маленької затхлої кімнати – старі, мов мовчазні тіні, сидять чи лежать на своїх залізних ліжках – вони занурені в себе, дивляться відсутнім поглядом… На стіні висить стрічка, повністю обліплена мертвими мухами
Поруч із ліжком старого, якому важко ходити, стоїть дерев’яний стілець із нерівно вирізаною в ньому діркою. Під ним пластмасове відро. Це типова обстановка у таких установах.
Зі стану задуми мене висмикує несподіваний дотик до моєї руки. Старий, лежачи на ліжку, повністю накрившись ковдрою, виглядає одним бляклим оком, не ураженим катарактою, і хрипким голосом вимовляє: «Підійди до мене, я щось хочу сказати». Я сідаю біля нього й уважно дивлюся на його змучене обличчя. Але старий опускає свій погляд, якийсь час мовчить, ніби на щось наважуючись, і раптом простягає мені до рук згорнуті гроші і ледве чутно вимовляє:
«Синочку, купи мені труну, я скоро помру. Не хочу у сиру землю. Візьми гроші, ти не обдуриш».
Від несподіваного прохання я онімів. Я не міг взяти гроші, не міг виконати його передсмертне прохання, мене розривало зсередини від суперечливих почуттів – сум’яття, бажання допомогти та страху не виправдати його очікувань. Мені стало соромно, що я відмовив – і зміг лише розгублено вимовити: “На жаль, не можу вам у цьому допомогти”. Від безпорадності я відвів погляд і навіть не спитав його імені.
За кілька днів його не стало.