З моєї першої роботи мене звільнили, бо я ромка», – розповідає Рената – єдина ромська юристка у найбільшому ромському таборі в Україні. Вона стажувалася після університету у місцевому РАГСі, але навіть після успішного проходження всіх іспитів їй відмовили у роботі.
У приміщення офісу заходять повна жінка разом зі своєю 14-річною вагітною дочкою, вони сідають на стільці навпроти столу, за яким їх зустрічає Рената, і просять допомогу в оформленні документів. Рената вже звикла до таких прохань, одні з найчастіших звернень – сприяння оформленню соціальної допомоги, отримання свідоцтва про народження та паспорту.
Власне офіс організації, де працює Рената, – це одна велика кімната будинку, де вона колись народилася і виросла. Будівлю поштукатурили, всередині поклали лінолеум і пофарбували стіни в оптимістичний світло-жовтий колір. У світлій кімнаті стоїть великий стіл, стільці для відвідувачів та невелика пічка, на стінах – інформаційні бюлетені та велика картина, на якій зображена танцююча ромська дівчина у традиційній сукні.
Жінка, яка прийшла на прийом, пояснює, що її дочці необхідно оформити соціальну допомогу для догляду за майбутньою дитиною. Рената важко видихає і намагається пояснити жінці, що її донька не має документів і для того, щоб отримати соціальну допомогу, її дочка має спочатку легалізуватися в Україні, тобто отримати свідоцтво про народження та паспорт. І лише після цього вона має подати до відділу соціального захисту заяву на отримання допомоги, бо і донька, і її дитина для України поки що невидимі.
Подібних випадків у таборі багато, адже давньою традицією ромів є ранні шлюби – починаючи з 12-13 років, а потім ранні вагітності. Для суспільства така практика – дикість, але переконати ромів, що їхній багатовіковий звичай завдає непоправної шкоди дівчатам і загалом молодій сім’ї, позбавляє їх можливості кращого життя у майбутньому – завдання майже неможливе. Рената намагається проводити ще й превентивну роботу з приводу ранніх шлюбів і пояснює жінці ризики, які чекають на дівчат у такому разі.
Дівчата фактично пропускають підлітковий період і з дітей відразу перетворюються на молодих матерів з недитячими обов’язками, не кажучи вже про те, що ранні вагітності суттєво позначаються на здоров’ї. Дівчата, як і їхні юні чоловіки, змушені залишити школу, а це означає, що освіти вони так і не отримають і фактично ставлять хрест на своєму майбутньому, все, що на них чекає – низькокваліфікована робота, злидні та безправ’я.
«Моя мама відіграла вирішальну роль у моєму житті, саме вона рано прищеплювала мені культуру освіти, вона розуміла, що це мій єдиний шанс вибитися в люди, хотіла для мене кращої перспективи, – розповідає Рената. – Після 9 класів школи у 16 років вона пішла працювати прибиральницею на залізничному вокзалі Мукачева. Люди з її роботи, розуміючи її потенціал, поставили її батькам ультиматум – або мати йде вчитися, або її звільнять з роботи. Так вона вступила до Львівського вишу та здобула спеціальність машиністки-кранівниці, ким і пропрацювала близько 30 років. Вона намагалася прищепити мені переконання, що без освіти я не зможу вирватися з ромського табору і побудувати гідне майбутнє для себе і своїх дітей.
Я зрозуміла, що оточення відіграє важливу роль. Коли я ходила до угорської школи, то постійно чула у таборі від наших – навіщо ти вчишся, все одно ніким не станеш, будеш вулиці мести, таким, як ми, чинів не дають. Це заражало зневірою, вчитися було соромно. А в місті, куди я переїхала, щоб продовжити освіту, все було навпаки – замість гуляти на вулиці діти вчили уроки».
У цьому таборі я народилася і жила до 13 років, на цих вулицях пройшло все моє дитинство, тут жили мої прадід і прабабуся і вся сім’я по материнській лінії. Я згадую той час: це було веселе, безтурботне життя, ми раділи одне одному, святкували разом, співали, танцювали, варили бограч на вулиці у великому казані на вогні. Я намагалася наслідувати той зрозумілий спосіб життя, який був у мене перед очима. Так власне й роблять решта за одиничними винятками.
Рената шукає у стопці паперів потрібний документ, заносить дані в комп’ютер і шукає потрібну інформацію. Вона суворо підтримує лад у документах. Її зосередженість перебиває людина у старому одязі та брудних гумових чоботях, яка щойно зайшла до приміщення: чоловік із порога намагається пояснити, що його незаконно звільнили з роботи за два роки до пенсії. Рената вислуховує людину і заспокоює її – вона обов’язково допоможе. Жителі ромського табору звикли, що їм постійно відмовляють і буквально виштовхують за поріг держустанов, ставляться до них, як до сміття.
З вулиці до офісу доносяться голоси живої вулиці – гучні розмови, дитячий сміх, звучить суміш ромської, української, угорської мов. Роми говорять у всьому світі однією мовою, але у різних країнах – свій діалект.
«Роми століттями намагалися вижити відокремлено, зберегти свої звичаї, ревно їх оберігали, ромська громада – дуже непроста, але водночас надзвичайно яскрава. Весілля у таборі настільки яскраве і незабутнє, що куди там іншим. А хлопці – неймовірно щедрі. Я ходила на побачення як з ромськими хлопцями, так і з українськими, – усміхається Рената, – то можу порівняти.
Український хлопець «рахує гроші», а ромський, коли приводить у найкращий ресторан, каже: «Замовляй усе, що хочеш! Все тобі куплю! – трохи зніяковіло сміється Рената. – Роми – особливий душевний народ. І досі існує багато стереотипів та нереалістичних уявлень про нас, але всупереч усім байкам, нинішні роми давно вже не крадуть коней, не дресирують ведмедів та не першокласні ковалі, як раніше».
Рената знаходить та показує на комп’ютері фото, як вона разом з іншими юристами та активістами проводять адвокаційну кампанію. А ще фото своєї шкільної юності – на одному з них вона піднімає штангу: Рената – дворазова чемпіонка Закарпаття з пауерліфтингу. Вона може годинами розповідати про ромів та їхні звички.
Звідусіль постійно чуєш: «Ви, цигани, ні на що не здатні, тільки вулиці підмітати». Мені дуже сумно та боляче, коли люди агресивно ставляться до ромів. Їх вважають паразитами, які живуть за рахунок платників податків, злочинцями, переносниками хвороб, жебраками. Навіть у казках завжди ром – персонаж негативний чи комічний. Це тавро залишилося на ромах і сьогодні. На нас як на людей із касти недоторканих дивляться скрізь – як на Закарпатті, так і в Україні загалом. По Закарпаттю розкидано понад 120 місць компактного проживання ромів, і всі вони ізольовані, гнані, безправні та списані з рахунку. Лише одиницям вдається вирватися – це ті, хто йде вчитися далі».
“Пам’ятаю, був випадок, коли я ще навчалася в університеті на юриста, однокурсники питали мене, чи я вмію гадати. Я їм відповідала: “Звичайно, ні, але мені мама розповідала, що до моєї бабусі ходили щодня і вона вміла це робити… Мені це не передалося”, – сміється Рената.
До Ренати приходять люди з табору не лише вирішити свої проблеми, а й просто поговорити чи приводять своїх дітей, щоб вона навчила їх письму. За столом завжди сидять діти, перед ними розкидані олівці, і вони щось малюють на папері. Одна з дівчат серйозно задумала перейняти приклад Ренати і стати такою ж успішною, вона слухає, з якими проблемами приходять роми, та уважно спостерігає за юристкою.
«Вона буде моєю помічницею, коли виросте, – сміється Рената. – Каже, що теж хоче стати юристкою і допомагати людям, як і я. Вона дуже розумна та здатна». – Дівчинка трохи зніяковіла від такої уваги до себе, але вже за хвилину весело махає ногами, сидячи на стільці, і щось вимальовує ручкою на білому аркуші паперу.
«Знаєш, – каже мені, – через відсутність освіти роми не знають ні своїх прав, ні обов’язків, а отже, і можливостей. Багато хто з них досі не вміє ні читати, ні писати, ні навіть поставити свій підпис на бланку. Значна частина ромів навіть не має документів, а без них, по суті, нормальне існування – неможливе. Однак мене тішить, що зараз все більше ромів починають усвідомлювати, що без елементарної освіти вони абсолютно незахищені, ні в соціальному, ні в правовому плані, а це спричиняє безробіття та бідність».
Рената продовжує: «У ромів досі сидить уявний страх, що вони втратять свою культурну самоідентичність і традиції. Більшість так і живуть відокремлено, мало хто з чужих наважиться зайти до табору. Та й живуть у таких умовах, на які ніхто би не погодився. Ромів бояться, у новинах, якщо хтось щось вкрав – то обов’язково ром, тому не дивно, що інші люди обходять нас стороною, побоюються, не хочуть, щоб їхні діти навчалися разом із ромськими, а ще гірше – налаштовані дуже агресивно».
Ренаті прикро за свій народ, вона за нього вболіває всією душею і серцем і намагається хоч якось переламати своїм прикладом ставлення до ромів. І вона вірить, що хоч маленькими кроками, але ситуація зміниться на краще.
«Я завжди і скрізь говорю, що я ромка. І не треба мені говорити, що я там угорка чи російська, як мені це багато хто говорить. Ні! Я ромка. І я пишаюсь цим. І хочу, щоб було більше таких, як я, щоб вони пишалися».