Від інших підопічних інтернату він виділявся своїм тотально-стійким ставленням до життя. Він вважав, що саме від такого ставлення залежить ступінь свободи людини від випадкових обставин. Неймовірно позитивний чоловік, який взяв собі за життєвий принцип слова Бетховена: «Помри або Будь!», підтримуючи і надихаючи інших в інтернаті своїм вмінням радуватись простим речам і новому дню.
– Колись мені сказали «У тебе немає пальців рук. Ти інвалід, і вже ні на що не сподівайся». Я перестав сподіватися і просто почав жити. І зараз я можу сказати, що життя прекрасне. Саме це я усвідомив, коли щось втратив. Саме цього не вистачає живим людям. Вони не відчувають це життя, самі себе хоронять, хтось – у 20 років і наступні 50 років ходить, як живий труп. Саме коли я втратив руки, я відчув парадоксальний смак до життя, я зміг йому радіти інакше – якось глибше, а не поверхнево. Відчув, що став іншим, тому я і підтримую оточуючих мене людей, вони до мене тягнуться.
Коли у тебе не стає рук, спершу всі думки – тільки про це, вони не дають побачити щось, крім свого болю, неповноцінності, інакшості, постійно думаєш – як жити далі. Все стає схоже на виживання, боротьбу з обставинами. А потім в якийсь момент починаєш просто жити, та ще і жити краще, ніж раніше. Правда ж, парадокс? Втрачаєш щось важливе, а натомість отримуєш щось цінніше – інший погляд на життя.
Слухаючи його, я йому заздрив. Тільки уявіть – заздрив людині з інвалідністю, його життєвій позиції. Тоді мені здавалося, що він – живіший, ніж я.