До психоневрологічного інтернату Саша потрапив 12 років тому. У свої 35 він “погано адаптується до нових умов” – так написано у його медичній карті. Раніше в житті Сашка були ті, хто підтримував його, допомагав і був поруч. Зараз це нянечки та інші підопічні, які не завжди добре до нього ставляться. І тоді Саша занурюється у своє “внутрішнє море”.
Дивлячись на те, як Саша малює, я розумію, що це його спосіб уникнути реальності, в якій немає жодної радості та сенсу, і навіть сам Саша у ній відсутній.
Сашко довго риється в олівцях, вибирає жовтий і намагається затиснути його пальцями. Але пальці його не дуже слухаються, і олівець часто випадає з рук. Зрештою Сашко виводить у правому нижньому кутку аркуша одне слово «Море».
Коли намальоване море сягає краю аркуша, він бере наступний аркуш паперу. Малювання – це основне заняття Сашка в інтернаті. День за днем, місяць за місяцем.
Це черговий моніторинговий візит до чергового психоневрологічного інтернату. Трохи кращі умови проживання, але все одно бездушний, як і будь-який інтернат, де мешкає більше 300 підопічних і де директор є єдиним опікуном для підопічних, багатьох з яких він навіть не знає на ім’я.
За банківською випискою на рахунку у Сашка за кілька років накопичилося 18 тисяч гривень. Грошима він користуватися не вміє і навіть не знає, що вони у нього є. Замість того, щоб організувати Саші на ці гроші поїздку на море, директор як його опікун боїться перевірки і можливості втратити свою посаду. Для нього гроші простіше не витрачати, аніж витрачати. Гроші є, а моря так і нема. А поки що, щоб побачити море, треба його продовжувати малювати.