Здається, Андрій би міг стати хорошим провідником по інтернату. Він показує мені кімнату, облицьовану кахлем, з великим написом на стіні. Її він читає по кілька десятків разів на день і, здається, вона йому навіть сниться. Та, якщо вчитатися, стає зрозумілим увесь цинізм цього напису. Підопічним залишається тільки сподіватися, проте, насправді, в них немає надії.
Як колись влучно сказав Ніцше: «Надія – це найгірше із зол, вона продовжує страждання».
Тільки уявіть, директор обніс залізним синім парканом невеличку територію інтернату, куди на весь день зганяють підопічних за будь-якої погоди. З одного боку – навіс від сонця та дощу, з другого – туалет, а точніше просто дірка в підлозі. Під навісом стоїть довгий дерев’яний стіл і лави, на яких, згорбившись, весь день нудьгують вихованці інтернату.
Трава на подвір’ї витоптана від щоденних прогулянок. Атмосфера тут незмінно похмура. Кожен замкнувся у своєму маленькому світы: хтось сидить на лаві і мовчить, хтось, як в’язень, намотує кола, склавши руки за спиною, а хтось стоїть біля металевого паркану, тримаючись за залізні прути і вдивляючись у далечінь – уже вивчений до найдрібніших деталей краєвид за довгі роки.
Із розваг – один м’яч, шахи і кілька книг, кинутих на стіл санітарками. Їх ніхто не чіпає.
Придивляюся до назв і розумію чому: довідник механізатора, технології приготування кормів і кукурудзи, молочне обладнання на фермах… Підніматися до себе у кімнати – під суворою забороною. Зігнати всіх людей на маленьке подвір’я на весь день – зручно, адже так під наглядом однієї санітарки знаходяться всі 150 людей.
Андрій, дивлячись у сторону, пояснює пошепки: «Нам не дозволяють підніматися нагору, у свої кімнати. Директор сердиться. У нас всього три санітарки на трьохповерховий корпус. Одна з них проводить з іншими підопічними на буряках у полі, а інші не будуть мити підлогу двічі на день. Щоб ми не наносити бруду, нас і закривають на весь день на цьому подвір’ї. Ми під навісом ховаємося. – Він стишує голос: – Давайте відійдемо. Я при директорові не можу нічого сказати, бо потім мені прилетить, якщо дізнаються.
Ми відходимо повіддаль, Андрій озирається по сторонам і тільки тоді продовжує: «Тут, якщо будеш відмовлятися від робіт або сперечатися, то тебе будуть пічкати таблетками або заколють галоперидолом до стану овоча. Тоді починається найжахливіше. Із нормальної людини стаєш якимось психом: слина тече, обличчя саме сіпається, починаються галюцинації, стає дико страшно, а м’язи болять від судом так, наче тобі їх палками поколотили. Весь час якась слабкість, крутиться голова, немає сил навіть встати, ходиш прямо під себе. Жити просто не хочеться. А потім починають поступово відмовляти органи. Коли дають аміназин, то від нього постійно спиш, а прокидаєшся – і навіть не знаєш, як довго тебе не було – кілька годин чи тиждень. А санітари ще і знущаються – спеціально не дають при цьому спати. Так втрачаєш пам’ять. Аж все холоне від страху, коли бачиш, як люди від тих таблеток стають якимись зомбі, виють. Їм уже нічого не хочеться, тільки щоб все це скоріше закінчилося. А не захочеш ковтати ці таблетки – то заставлять силою. Якось я заступився за підопічного – і мене покарали таким «лікуванням». 5 днів взагалі без сну, дике безсоння, постійно текла слина. Думав, не виживу, було дуже страшно від того, що сходиш з розуму».
Персонал знає, що давати такі препарати навіть у малих дозах без спеціальних коректорів – заборонено. За короткий час не витримують внутрішні органи, в першу чергу печінка і серце. Та психіатрія продовжує «лікувати душу», завдаючи непоправної шкоди здоровому організму. Якихось кілька днів – і людина психічно і фізично скалічена.
Офіційно пацієнт має право знати, що його чекає після призначення ліків і самостійно вирішувати – приймати психотропні препарати чи ні. Та підопічний із його правами для цих карателів – просто койко-місце. Психіатрія стала справжньою індустрією смерті.
Андрій пригладжує загрубілою рукою коротке, але криво підстрижене чорне жорстке волосся. Коли він помічає мій уважний погляд, то випереджає моє питання: «Нас тут час від часу стрижуть. Всіх однаково – і жінок, і чоловіків. Тут є машинка. Якось я попросився стригти підопічних, це моя мрія – стати перукарем. Я би підстриг усіх красиво, по-різному. Як я колись бачив у журналі. Та на мене просто накричали і сказали, щоб мовчав і сидів спокійно».