Ніколи не мріяли стати птахом? Ще з часів Леонардо да Вінчі люди мріяли про польоти. Сьогодні ж у подорожжю літаком чи гелікоптером нікого не здивуєш, а ось відчути політ на власних крилах – мріє кожен.
Щороку на Закарпатті відбуваються Всеукраїнські змагання з парапланерного спорту – «Кубок Карпат». У Воловецькому районі знаходяться вершини Боржавського хребта, через які пролягає льотний маршрут. Перші змагання у цих горах відбулися у 2002 році.
На сьогодні «Кубок Карпат» зареєстрований міжнародною федерацією повітряного спорту (FAI) як рейтингове змагання.
Успішні виступи на Кубку дозволяють спортсменам підвищувати свій рейтинг і переходити на більш високий рівень у своїй категорії. Змагання мають український та міжнародний відкритий залік.
За «Кубок Карпат» борються 80 пілотів з різних країн України, Білорусі, Росії, Румунії, Польщі, Іспанії, Угорщини та Ізраїлю. У програму змагань входять такі заліки: політ заданим маршрутом на мінімальний час, гонка заданим маршрутом, політ трикутним маршрутом, політ на відкриту дальність по прямій, політ на дальність до мети, політ на дальність до мети з поверненням, точність приземлення.
Як правило, парапланеристи діляться на професійних спортсменів і пілотів вихідного дня. Останні дуже обережні та літають лише для свого задоволення. Нарахування балів учасників змагання залежить від показань електронних пристроїв, які точно фіксують переміщення парапланериста у повітрі. Кожен пілот має кілька пристроїв GPS-навігації.
Те, що для новачка хороша погода – для досвідченого планериста може бути зовсім непридатною. Перед стартом обов’язково перевіряються всі показники, досвідчені пілоти вміють обчислити, де проходять потрібні термічні потоки повітря – “терміки” (термік – це коли сонце нагріває ділянку землі, і тепле повітря від цієї ділянки землі піднімається вгору, діаметр такого терміка близько 25-40 метрів), а куди краще не залітати.
Парапланеристи стартували з гори Гимба (1496 м), з якої відкривається чудовий краєвид на Боржавський хребет, який є найдовшою полониною Закарпаття – майже 50 км. Схили обтічні, без різких і гострих вершин, тому можна м’яко і безболісно приземлитися у будь-якому місці.
Місце для старту обрано. Учасники починають готуватися – команда допомагає розкласти на траві крило параплана, поки пілот надягає спорядження, все перевіряє і займає положення для старту. Зліт і посадка – найнебезпечніші моменти польоту. За командою випускаючого, який дає добро на старт, пілот піднімає купол у повітря. Гарне видовище. На твоїх очах довга сплющена матерія раптом наповнюється повітрям, і здіймається вгору величезним куполом. Розгін – і парапланериста вже відірвало від землі, а попереду – каскади гір.
Параплан своєю конструкцією дуже цікавий. Свого часу параплан був створений на базі парашута, «параплан» – це скорочене словосполучення від двох слів «парашут плануючий».
Сам параплан – це крило, що складається з верхньої і нижньої поверхні з повітронепроникної міцної тканини, з’єднані перемичками – нервюрами, у передній частині – повітрозабірники, через які крило наповнюється повітрям, ззаду та з боків полотно щільно пошите.
Крило з’єднане системою строп із підвіскою-кріслом. Товщина строп тонша, ніж у парашутних – 1,5 мм, і вони можуть витримувати навантаження 120-150 кг. Сучасні полегшені льотні комплекти – купол, підвісна, запаска, шолом, прилад – важать приблизно 7-8 кг і поміщаються у 40-50-літровий рюкзак. Але класичні варіанти разом з усім екіпіруванням потягнуть і на 15-20 кг.
Подібну конструкцію винайшов Стів Снайдер у 1964 році – раніше апарат відрізнявся від парашута лише формою. У 70-х роках минулого століття такий пристрій примітили собі французькі спортсмени-лижники, які використовували його для прискорення спуску з гірських схилів.
Сучасний вигляд параплан набув лише близько 20 років тому – купол став двошаровим, овальним, система строп і підвісок зазнала відтоді багатьох змін.
Крило параплана створює підйомну силу, взаємодіючи з висхідними потоками теплого повітря, яке піднімається із землі, а вперед він рухається під дією сили тяжіння і ваги парапланериста. Якщо не робити жодних спроб для того, щоб зберегти висоту польоту, параплан повільно опуститься на землю.
Матерія стає твердою, наповнюючись повітрям. На кожен метр зниження сучасний параплан пролітає 7-11 метрів уперед. Швидкість у звичайному режимі 35-40 км/год, мінімальна становить близько 25 км/год, а максимальна – до 70 км/год у спортивних моделей. Керується цей апарат лівою і правою клевантою, які треба потягнути вниз для повороту. Ними ж можна прискорюватися і пригальмовувати. Але найскладніше якраз не управління, а розумовий розрахунок – як і коли треба повернути, щоб опинитися в потрібному місці.
Пролетівши 200-300 годин, тканина і стропи втрачають майже половину своєї міцності. Парапланеризм вважається не найдешевший видом спорту. Наприклад, якісний параплан обійдеться вам у 1800 доларів і вище. Ціна залежить від багатьох факторів — бренду фірми, що їх випускає, сертифікату (показує рівень безпеки), дати випуску, якості матеріалів, льотних характеристик параплану тощо. Також варто не забути придбати екіпіровку для планериста – вітрозахисний комбінезон, шолом, черевики, пристрій GPS, рукавички, окуляри.
Навчитися літати на параплані можна досить швидко. Деякі льотні клуби обіцяють навчити і підняти вас у повітря за 3-5 днів.
Існує кілька видів змагань: маршрутні – пройти над землею по заданому курсу у найкоротший час, обігнувши поворотні точки маршруту, змагання на точність посадки, акробатика або аеробатика – це дисципліна, де демонструють фігури вищого пілотажу.
Параплани можна розділити на три класи безпеки – це Standard, Performance та Competition. Клас параплану визначається відповідністю результатів його тестування системам сертифікації.
Standard — це параплан для новачків, максимально безпечний, дуже стабільний і прощає помилки. У разі складання розправляється самостійно, без втручання пілота. Як правило, використовується для навчання і рекомендується пілотам, які літають винятково для задоволення. Performance — має хороші льотні якості та помірно стабільний. Competition – це параплан для професіоналів.
За стандартами безпеки на розправлення параплана після складання його у повітрі під час турбулентності пілоту необхідно не більше 4 секунд. Здається мало, але у повітрі ці секунди можуть бути вирішальними. Про всяк випадок у пілотів є запасний парашут.
Пілоти один за одним стартують, і в небі над тобою одночасно десятки різнокольорових крил, що плавно переміщуються і кружляють, як високогірні птахи. Було неймовірно цікаво фотографувати і спостерігати за польотами повітряних асів.
Під час польоту параплан може випадково скластися, повністю або частково. Відбувається це з різних причин, наприклад, від турбулентності, помилки пілота або інших причин. Залежно від того, як параплан виходить із небезпечних режимів, і призначається клас безпеки.
Не слід забувати, що парапланеризм – це дуже екстремальний вид спорту і досить часто з пілотами трапляється лихо. На жаль, на цих змаганнях без травм не обійшлося — під час підльоту до гори два парапланеристи зіткнулися і впали вниз. На щастя, обійшлося без жертв, один з них відбувся переляком і незначними травмами, а у другого була зламана нога і рука.
Під час грози парапланери не літають, це дуже небезпечно. Грозові хмари можуть «усмоктувати» те, що знаходиться на їхньому шляху, а саме параплан, і піднімати вгору зі швидкістю 160 км/год. Керувати апаратом у сильній турбулентності дуже важко, конструкція може зруйнуватися, а пілот на великій висоті відчуватиме сильний холод і нестачу кисню. Тому, на перший погляд, невинних грозових хмар треба уникати.
Звичайно, дивитися на те, як піднімаються вгору професіонали – зачаровуюче. Але зовсім інші відчуття, коли випробувати це на собі. Це було неймовірно!
Стоячи на землі, я був упевнений у собі і навіть уявляв ті фотографії, що зроблю у небі, ракурси й інше. Але як тільки на мене одягли тандемну систему і каску, страх огорнув мене, мозок відмовився конструктивно мислити. Внутрішній голос шепотів – та яке там, він кричав: “Don’t panic”, руками я обіймав свій рюкзак і приготувався до старту. Інструктор давав чіткі вказівки і роз’яснення.
Я почув, як ззаду полотно крила почало наповнюватися повітрям і підніматися, відчуваючи його силу. Невеликий розгін, і раптом мої ноги відпустили землю. Разом із потоком зустрічного повітря я відчував, ніби все моє тіло накрило якоюсь енергетичною хвилею. Не віриться – я лечу.
У перший політ, що проходив на висоті 2600 м, я навіть забув викласти штатив із рюкзака. Звичайно, скористатися штативом все одно не вдалося б, але це виглядало солідно і додавало мені ваги.
Двічі мене піднімали в небо, де в мене починалася дика паніка, серце стукало, як титановий молот, волосся набирало форми ірокезу, але я все одно продовжував натискати затвор фотоапарату. До речі, як виявилося, традиційні методи самозаспокоєння – глибоке дихання і медитація – у небі не працюють.
Чутно свист вітру в стропах, а вид відкривається на десятки кілометрів. Гарно та тихо. Тепер я розумію, чому люди, один раз спробувавши політ, рідко на цьому зупиняються. Саме у параплані повною мірою втілилося бажання людини відчути вільний політ.
Коли настав час заходити на посадку, я відчув, що незважаючи на паніку спочатку, хотілося, щоб політ не закінчувався. Посадка, на щастя, виявилася м’якою. Але після відчуття невагомості в небі було навіть незвично пересуватися землею, ніби відчуваєш тяжкість свого тіла, своїх ніг. Наважився б я ще на один політ? Безперечно!