Після публікації останнього допису про те, як живуть підопічні у психоневрологічному інтернаті, мені в особисті повідомлення поставили багато запитань. Це деякі з них: “А чому вони такі?”, “Вони дурні?”, “Вони можуть думати і розмовляти?”, “Чому батьки не забирають їх?”, “Вони знають, де знаходяться?”, “Їх можна вилікувати чи вони такими залишаться на все життя?”, “Навіщо вони живуть?”. Ці питання – наслідок політики тотальної закритості інтернатної та психіатричної системи від життя суспільства. У розвинених країнах давно зрозуміли, що найкраще рішення для таких людей – максимально включити їх у життя суспільства, тому вигляд людини з фізичною чи ментальною інвалідністю на вулицях країн Європи давно нікого не дивує, до цього ставляться як до звичайного явища.
У нас же традиція приховувати “не таких” подалі від очей людей – на жаль, виявилася напрочуд живучою.