Ми зупиняємося біля одного з обшарпаних будинків, з якого Моніку гукає літня згорблена жінка. Моніка уважно слухає бабусю, бере її покручену артритом тремтячу руку і говорить: «Добре, допоможу». Вона пам’ятає проблеми усіх мешканців табору, всіх ромів, які до неї звертаються за допомогою і порадою.
Раптом нам назустріч їде чоловік на возу із запряженим чорним конем. Він зупиняється, вони вітаються. Моніка підходить ближче до коня, починає гладити його гриву і морду, а потім щось нашіптує біля його сторожкого вуха, повертається до хазяїна тварини і питає:
– Як кінь? Виздоровів уже?
– Та вже дужий, працює, – відповідає чоловік.
– А діти ходять до школи? Не пропускають уроки?
– Та як не ходять? Ходять.
Віз проїжджає по калюжі, що утворилася після рясного дощу. Дорогу щораз розмиває, це справжня проблема для жителів ромського поселення, бо від стану дороги залежить, чи дістануться сьогодні діти до місцевої школи. Одного разу міський автобус, що возить дітей, просто відмовився зупинятися, бо не хотів «везти бруд». Тоді Моніка разом із односельчанами понабирали відра цього бруду і понесли прямо до кабінету мера Чопа, яка неодноразово ігнорувала прохання зробити дорогу.
Одне з найбільш болючих питань для Моніки – освіта дітей. В освіті вона бачить єдиний шлях розірвати коло бідності ромів.
“Свого часу роми просто не потрапили в загальну систему освіти з юного віку через свій спосіб життя – кочові переміщення з місця на місце аж ніяк не сприяли отриманню шкільної освіти. Не було сенсу віддавати дітей в класи, адже роми розуміли, що через досить короткий час табір зніметься з місця й поїде. Втім, не можна говорити, що роми взагалі не отримували жодної освіти. Просто вона була не такою, якою ми її традиційно уявляємо. Ромська традиційна освіта більше нагадує стару сільську освіту, коли діти вчаться, спостерігаючи за роботою своїх батьків, і з часом набираються достатньо навичок, щоб у дорослому віці заробляти на життя тим же ремеслом, що і батьки”,- розказує Моніка.
Та владі начхати на проблеми в таборі, їх свідомо ігнорують і закривають очі, бо, бач, вони ж роми. За багато років нічого не було зроблено. Навпаки, ізоляція ромського табора тільки посилилася.
Зазвичай типовий ромський будинок – криво зліплена з глини хибарка, замість даху – листи металу, а замість скла у вікнах – звичайний поліетилен. У якості огорожі – збиті одна до одної дерев’яні дошки різного розміру, знайдені десь на звалищі.
На дворі сохне дитячий одяг, а поряд розкладений віз, на якому щойно перевозили будівельні матеріали для дому. По вулиці безтурботно, наче забувши про всі проблеми, бігають ромські діти – великою юрбою – старші із зовсім малими, всі замурзані, а за ними дворові собаки весело махають хвостами.
Мало хто із жителів табору отримує допомогу від держави, тут затямили: ніхто, крім тебе самого, твої проблеми не вирішить. Тому тут всі звикли допомагати один одному і своїми силами будувати собі житло, вирішувати питання водопостачання та інші побутові проблеми.
– Я виросла у цьому таборі, мене виховувала бабуся, яку я дуже любила. З нашої сім’ї я єдина, хто вміє читати і писати угорською та російською мовами, шкодую, що не пішла далі вчитися. У поселені я про кожного знаю, хто за що турбується, у кого які негаразди, вони – моя одна велика сім’я. Я така ж, як і всі, небагата, за грошима не женуся, можу ввійти у будь-який будинок, говорити з будь-яким чиновником на рівних. Скільки себе пам’ятаю – рішучості мені ніколи не бракувало.
Йдучи поряд, я допитуюся її, як же вона стала баронесою, адже ромська традиція передбачає, що жінка завжди біля дітей, займається побутом.
– Наші люди мені довіряють, ми всі готові підставити плече один одному, бо відчуваємо, що нікого ближчого у нас немає, крім нас самих. Я люблю своїх ромів, ми мелодійний, співучий, життєрадісний народ, хоч і живемо у постійних злиднях. Я цим і «підкупила» людей, бо я їх щиро люблю, – сміється Моніка, – Кожен знає, що за будь-яких обставин може звернутися до мене. Я можу у 2 години ночі піти витягувати з поліції рома, накричати на начальника, якщо той не видає документи і порушує закон, вимагати справедливості, коли чиновники нахабніють чи ставляться до нас несерйозно. Тому люди й проголосували за мене, бо не залишу їх у біді. До мене були баронами винятково чоловіки. В Україні я єдина баронеса ромського поселення.
На сьогодні роми в Україні – дуже ізольовані, викинуті на смітник суспільного життя. На жаль, відстань між громадами і ромськими поселеннями велика і це стає ще однією з перешкод до подолання штучної сегрегації. Пересічні люди не намагаються зрозуміти специфічний уклад ромського життя, а вузьколобість і безсистемність влади на місцях, хаотичність у прийнятті рішень тільки поглиблює ту яму, яка відділяє ромів та інших членів суспільства і посилює їхню ізольованість.
Моніка йде впевненим кроком по вулиці і від її присутності робиться якось оптимістичніше. Люди хочуть знати, що вони не покинуті, що їм є до кого звернутися і що цього разу вони доб’ються справедливості.