Мій погляд обводить темну холодну обшарпану кімнату, у ній небагаті пожитки: зламаний диван, стіл і стілець, імпровізовані штори з двох шматків старої тканини прикривають дірку у вікні, яка витягує останнє тепло, на підлозі спадщина від інтернату – пара старих футболок, спортивні штани та літні кросівки. У цьому ж одязі він іноді виходить на вулицю, у ньому ж спить. На столі кавник і дві чашки, але там давно не було кави, та й гості у Стаса бувають дуже рідко.
Побачивши мене, Стас моментально оживає і зіскакує з ліжка. Він неймовірно радіє моєму приходу, підбігає і з відкритим поглядом і широкою посмішкою простягає мені цукерку – жест дружби.
Я навіть не встигаю привітатись, як він одразу завалює мене десятками запитань: «А що в тебе в сумці? Хто тобі дав таку курточку, мама? Що ти їв на сніданок? А куди ти підеш гуляти? У тебе є телевізор удома? А з ким ти товаришуєш? Ти маєш ігри на телефоні? Я теж такий хочу, – на секунду Стас замовкає, опускає погляд униз і дуже тихо, скромно каже: – Якщо ти хочеш мене усиновити, то я вмію заправляти ліжко, варити картоплю та мити підлогу».
Стасу вже 18, це ім’я він вигадав собі ще в дитинстві. За паспортом він – ром, але ніколи не був у ромському таборі, і хто такі роми не знає. Його матір позбавили батьківських прав, і практично відразу після народження його помістили в будинок дитини, а потім передали до школи-інтернату – безжального пережитку минулого, спадщини радянської закритої жорстокої системи перетворення людини, індивідуальності на стадну безініціативну тварину, залежну від допомоги держави.
Ця система поставила Стасу тавро важкої розумової відсталості. Його діагноз це узаконена практика знищення людини – у три роки дітям без особливого розбору ставлять діагноз «глибока розумова відсталість», а за рік до повноліття змінюють на легку форму і просто викидають у суспільство. Без житла, без грошей, без жодних соціальних навичок та реабілітації, елементарних умінь пристосовуватися та самостійно виживати. Діти звикають до своєї ізольованості від зовнішнього світу і що нянечка – чи не єдина людина, яка прийде та нагодує.
Нас цілими днями не випускали зі спортзалу та включали телевізор. Якщо я намагався вийти, то били кулаками і ногами. Було дуже нудно. Я хотів грати на вулиці, але нам не дозволяли. Виховательки зачинялися в каптерці та пили каву, з нами ніхто не хотів займатися”, – згадує Стас.
Ця система дала Стасові атестат, але навіть не навчила читати і писати. Для інтернатів це вигідно, тому що не треба нікого вчити, а у разі чого – все легко списати на неадекватність дитини. Хоча так його прирікають на довічне перебування у системі або жебрацтво на вулиці. Все життя Стаса привчали бути інертним, безпорадним, німим.
Стас не любить згадувати про своє життя в інтернаті, яке протікало за незмінними правилами: їжу приносять за розкладом, за непослух – побиття або примусове лікування в психіатричній лікарні. Коли я починаю ставити незручні та болючі питання про його минуле, він починає нервувати, бере палець у рот і смокче його.
Я найбільше боявся, що мене помістять до психіатричної лікарні. Інші діти поверталися звідти якимись іншими. Але я часто не слухався і мене 6 разів туди відправляли. Коли відмовлявся ковтати пігулки, від яких завжди було погано, мене тримали санітари і давали їх силою”, – згадує Стас.
Що тепер робити на свободі, у «зоні нормальності», Стас не знає. Перед тим, як його виштовхнули з інтернату, ніхто не пояснив, що буде далі. Зовнішній світ та дорослі обов’язки його лякають. Його ніхто не вчив, як розпорядждатися грошима, як планувати витрати, спілкуватися з людьми, що таке робота. Хоча на вигляд він дорослий, однак рівень його соціалізації – років 5. Звертатися за допомогою він боїться, бо знає, що всі йому відмовлять.
Його єдиною путівкою у життя є атестат про неповну освіту. Але йому довелося з нуля вчитися читати та писати. Волонтерка рік займалася його навчанням, проте успіхи були невеликими: дорогоцінний час було втрачено. Інтернати не ставлять за мету підготувати дітей до самостійного життя, а просто передають їх з одного закладу до іншого.
Крім того, жорстка ізольованість, відсутність реабілітації та можливості здобути елементарні соціальні навички позбавляють останнього шансу на благополучне життя. Хоча інтернат виплюнув його не на вулицю, а в кімнату гуртожитку два на два метри, світ довкола залишився для нього таким же незрозумілим і ворожим, а стіни кімнати просто стали іншого кольору.
Стас високий і худий. Він сидить, розгойдуючись, на ліжку, розмовляє тихо та посміхається. Чорне жирне волосся спадає йому аж на очі, а уважний погляд не пропускає жодної деталі. Він миттєво визначає, хто «свій», хто «чужий». Цей інстинкт відточений бездоганно.
Зі «своїми» Стас по-дитячому відкритий, у такі моменти навіть забуваєш про його минуле і дивуєшся, як він не озлобився за час в інтернаті. Він неймовірно балакучий і допитливий, розмова з ним може тривати довго.
– Як тобі живеться тут? – питаю.
– Добре, – відповідає він.
Стас про щось задумався і затих. А потім каже, але вже якось інакше, дивлячись перед собою:
– Правда, тут самотньо. Я хотів би взяти з вулиці собі кішку або маленьку собачку, гладити її. В інтернаті нам їх не дозволяли тримати. Але поки що нічим їх годувати.
– Чим ти займаєшся у вільний час?
– Лежу. Я що ще робити? – каже він.
– У тебе є друзі?
– Так, у мене був найкращий друг Андрій. Але він лишився в інтернаті.
– А про що ти мрієш, що б ти хотів?
– Я хочу, щоб у мене була мати. І щоб вона щодня готувала мені макарони. А ще хочу свій м’яч, як у футболістів, та білі кросівки.
Коли ми прощаємось, він раптом вибігає в коридор і голосно кидає мені слідом:
– Ви ще прийдете? Тільки до інтернату мене не здавайте. Будь ласка!