![Життя після психоневрологічного інтернату Життя після психоневрологічного інтернату](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/2-5.jpg)
Мій погляд обводить темну холодну обшарпану кімнату, у ній небагаті пожитки: зламаний диван, стіл і стілець, імпровізовані штори з двох шматків старої тканини прикривають дірку у вікні, яка витягує останнє тепло, на підлозі спадщина від інтернату – пара старих футболок, спортивні штани та літні кросівки. У цьому ж одязі він іноді виходить на вулицю, у ньому ж спить. На столі кавник і дві чашки, але там давно не було кави, та й гості у Стаса бувають дуже рідко.
Побачивши мене, Стас моментально оживає і зіскакує з ліжка. Він неймовірно радіє моєму приходу, підбігає і з відкритим поглядом і широкою посмішкою простягає мені цукерку – жест дружби.
Я навіть не встигаю привітатись, як він одразу завалює мене десятками запитань: «А що в тебе в сумці? Хто тобі дав таку курточку, мама? Що ти їв на сніданок? А куди ти підеш гуляти? У тебе є телевізор удома? А з ким ти товаришуєш? Ти маєш ігри на телефоні? Я теж такий хочу, – на секунду Стас замовкає, опускає погляд униз і дуже тихо, скромно каже: – Якщо ти хочеш мене усиновити, то я вмію заправляти ліжко, варити картоплю та мити підлогу».
![Психоневрологічний інтернат для дітей Психоневрологічний інтернат для дітей](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/8-1.jpg)
Стасу вже 18, це ім’я він вигадав собі ще в дитинстві. За паспортом він – ром, але ніколи не був у ромському таборі, і хто такі роми не знає. Його матір позбавили батьківських прав, і практично відразу після народження його помістили в будинок дитини, а потім передали до школи-інтернату – безжального пережитку минулого, спадщини радянської закритої жорстокої системи перетворення людини, індивідуальності на стадну безініціативну тварину, залежну від допомоги держави.
![Навчання в психоневрологічному інтернаті](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/3-1-2.jpg)
![Атестат психоневрологічний інтернат](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/3-2-1.jpg)
![Фоторепортаж психоневрологічний інтернат Фоторепортаж психоневрологічний інтернат](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/7.jpg)
Ця система поставила Стасу тавро важкої розумової відсталості. Його діагноз це узаконена практика знищення людини – у три роки дітям без особливого розбору ставлять діагноз «глибока розумова відсталість», а за рік до повноліття змінюють на легку форму і просто викидають у суспільство. Без житла, без грошей, без жодних соціальних навичок та реабілітації, елементарних умінь пристосовуватися та самостійно виживати. Діти звикають до своєї ізольованості від зовнішнього світу і що нянечка – чи не єдина людина, яка прийде та нагодує.
Нас цілими днями не випускали зі спортзалу та включали телевізор. Якщо я намагався вийти, то били кулаками і ногами. Було дуже нудно. Я хотів грати на вулиці, але нам не дозволяли. Виховательки зачинялися в каптерці та пили каву, з нами ніхто не хотів займатися”, – згадує Стас.
Ця система дала Стасові атестат, але навіть не навчила читати і писати. Для інтернатів це вигідно, тому що не треба нікого вчити, а у разі чого – все легко списати на неадекватність дитини. Хоча так його прирікають на довічне перебування у системі або жебрацтво на вулиці. Все життя Стаса привчали бути інертним, безпорадним, німим.
![Жити самостійно після психоневрологічного інтернату Жити самостійно після психоневрологічного інтернату](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/3-5.jpg)
Стас не любить згадувати про своє життя в інтернаті, яке протікало за незмінними правилами: їжу приносять за розкладом, за непослух – побиття або примусове лікування в психіатричній лікарні. Коли я починаю ставити незручні та болючі питання про його минуле, він починає нервувати, бере палець у рот і смокче його.
Я найбільше боявся, що мене помістять до психіатричної лікарні. Інші діти поверталися звідти якимись іншими. Але я часто не слухався і мене 6 разів туди відправляли. Коли відмовлявся ковтати пігулки, від яких завжди було погано, мене тримали санітари і давали їх силою”, – згадує Стас.
![Пацієнт психоневрологічний інтернат Пацієнт психоневрологічний інтернат](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/4-4.jpg)
Що тепер робити на свободі, у «зоні нормальності», Стас не знає. Перед тим, як його виштовхнули з інтернату, ніхто не пояснив, що буде далі. Зовнішній світ та дорослі обов’язки його лякають. Його ніхто не вчив, як розпорядждатися грошима, як планувати витрати, спілкуватися з людьми, що таке робота. Хоча на вигляд він дорослий, однак рівень його соціалізації – років 5. Звертатися за допомогою він боїться, бо знає, що всі йому відмовлять.
![Життя в психоневрологічному інтернаті](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/5-1-1.jpg)
![Дитячий психоневрологічний інтернат Дитячий психоневрологічний інтернат](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/5-2-1.jpg)
Його єдиною путівкою у життя є атестат про неповну освіту. Але йому довелося з нуля вчитися читати та писати. Волонтерка рік займалася його навчанням, проте успіхи були невеликими: дорогоцінний час було втрачено. Інтернати не ставлять за мету підготувати дітей до самостійного життя, а просто передають їх з одного закладу до іншого.
Крім того, жорстка ізольованість, відсутність реабілітації та можливості здобути елементарні соціальні навички позбавляють останнього шансу на благополучне життя. Хоча інтернат виплюнув його не на вулицю, а в кімнату гуртожитку два на два метри, світ довкола залишився для нього таким же незрозумілим і ворожим, а стіни кімнати просто стали іншого кольору.
![Як живеться у психоневрологічному інтернаті Як живеться у психоневрологічному інтернаті](http://grigoryev.net/wp-content/uploads/2020/08/6-2.jpg)
Стас високий і худий. Він сидить, розгойдуючись, на ліжку, розмовляє тихо та посміхається. Чорне жирне волосся спадає йому аж на очі, а уважний погляд не пропускає жодної деталі. Він миттєво визначає, хто «свій», хто «чужий». Цей інстинкт відточений бездоганно.
Зі «своїми» Стас по-дитячому відкритий, у такі моменти навіть забуваєш про його минуле і дивуєшся, як він не озлобився за час в інтернаті. Він неймовірно балакучий і допитливий, розмова з ним може тривати довго.
– Як тобі живеться тут? – питаю.
– Добре, – відповідає він.
Стас про щось задумався і затих. А потім каже, але вже якось інакше, дивлячись перед собою:
– Правда, тут самотньо. Я хотів би взяти з вулиці собі кішку або маленьку собачку, гладити її. В інтернаті нам їх не дозволяли тримати. Але поки що нічим їх годувати.
– Чим ти займаєшся у вільний час?
– Лежу. Я що ще робити? – каже він.
– У тебе є друзі?
– Так, у мене був найкращий друг Андрій. Але він лишився в інтернаті.
– А про що ти мрієш, що б ти хотів?
– Я хочу, щоб у мене була мати. І щоб вона щодня готувала мені макарони. А ще хочу свій м’яч, як у футболістів, та білі кросівки.
Коли ми прощаємось, він раптом вибігає в коридор і голосно кидає мені слідом:
– Ви ще прийдете? Тільки до інтернату мене не здавайте. Будь ласка!