Останні 5 років я є монітором Національного превентивного механізму, в рамках якого здійснюються моніторингові візити до місць несвободи, яких в Україні налічується близько 5 тисяч.
Моніторинговий візит без попередження – це коли на вас не чекають з перевіркою, коли застаєш зненацька розгублений персонал психоневрологічного інтернату, психіатричної лікарні та інших місць несвободи, коли ті не встигають замазати сліди побоїв на обличчях підопічних, поміняти брудну постільну білизну і заношені до дірок квітчасті халати на нові, вивести покараних людей з карцера та звільнити підопічних від гамівних сорочок. Можна побачити життя інтернату у його повсякденному правдивому оголеному вигляді та виявити реальні порушення прав людей. Це і є механізм превенції – один з нечисленних, який реально працює в Україні та захищає права людини.
Іноді, переступаючи поріг такої установи, навіть думаєш – чим вони тут здивують цього разу. А цього разу було чим здивувати. Поява моніторингової групи у психоневрологічному інтернаті Дніпропетровської області збіглася з часом роздачі їжі (сніданку): у довгому темному коридорі шумно, на холодній підлозі, засланій вже пошматованим і обдертим лінолеумом, навпроти своїх палат лежать підопічні та їдять з підлоги, як собаки.
Тримаючи алюмінієву ложку, вони важко нагинаються вниз і лакають суп із залізних мисок, що нагадують тюремні.
Проходячи повз людей, які жадібно їдять, гримаючи залізною ложкою по тарілці і зішкребаючи залишки їжі, бачу, як повзе, спираючись на лікті, чоловік із паралічем ніг, за ним тягнеться його обрубок другої ноги та порожня штанина. Його одяг забруднений екскрементами і до запаху обіду приєднується блювотний запах нечистот. Санітарки метушаться, нагадуючи броунівський рух, не знаючи, за що хапатися.
Неходячі підопічні не чекають, поки їх пересадять у інвалідні крісла, а самотужки повзуть по стертому лінолеуму вздовж брудних стін. Той, хто може себе обслужити, допомагає нагодувати сусіда, адже всього 2 санітарки на 47 хворих не встигають нагодувати всіх, часто прийом їжі розтягується на години. Усього 2 санітарки повинні встигнути помити і переодягнути підопічних, прибрати в кімнаті.
Заглядаючи в очі тутешнім мешканцям інтернату, мимоволі проноситься думка, що своїм виглядом вони нагадують занедбаних навчених страхом дворняг.
Їх привчили до покірності та мовчання. Непідкорення або скарги на умови проживання, якість харчування, скарги перевіряючим або людям ззовні, конфлікти з персоналом і іншими підопічними, відмова їсти або ковтати таблетки – все це може стати приводом для покарання, найстрашніше з яких – карцер.
Незважаючи на те, що санітарок тут мало, вони мають майже необмежену владу – це вони, а не лікар, вирішують, за що, кого і на скільки зв’язати чи закрити в холодному карцері без води та їжі, із помийним відром замість туалету. Від їх настрою та характеру залежить кількість синців на тілі підопічного. Я був здивований тим, скільки шрамів біліє на коротко підстрижених головах мешканців цього інтернату.
Мене били неодноразово – і по спині, по руках, по голові. І по ногах били, хоч я інвалід і вже не відчуваю їх, але все одно. Бачите шрам на голові? – показує один із підопічних у інвалідному кріслі, – це нянечка вдарила чимось гострим, все обличчя залило кров’ю, було дуже боляче. – Кладе на місце колишньої рани свою грубу чоловічу руку. – Мене вдарили за те, що вночі просився у туалет, коли всі спали
Заходимо до «телевізійної кімнати». Так тут називають невелику кімнатку з одним вікном, битком набиту підопічними – це місце, куди щодня зганяють ходячих, як худобу, щоб безконтрольно не ходили коридорами і не заходили до чисто прибраних кімнат. Так підопічні під наглядом лише однієї санітарки і не потрібно часто відволікатися на те, чим вони займаються у вільний час, коли у санітарок і так багато роботи. Стіни кімнати до половини обшиті фанерою, біля однієї стіни працює телевізор, а по периметру стоять дерев’яні лавочки, на яких цілими днями змушені сидіти підопічні.
На сиру бетонну підлогу санітарки кинули дві радянські замусолені ковдри, адже не всім тут вистачає місця на лавці, доводиться сидіти на цій підлозі і дивитися єдину розвагу – екран телевізора, а кому набридло – той спить, згорнувшись, під лавочкою.
Між чоловіків, які сидять щільно, несміливо виглядає хлопчина, він на вигляд зовсім підліток, його майже не видно. Але мені кинувся в очі хлопчик, який зв’язаний простирадлом і розгойдується на лавці. На питання, на яких підставах його знерухомили, санітарка тут же знайшла що відповісти:
– Ой, ми його зв’язуємо, щоб його було зручніше годувати. – І швидко приносять тарілку кукурудзяної каші, щоби демонстративно його нагодувати.
– То ми його за хвилину нагодуємо. А якщо не зв’язати, то він заважає своїми руками, не хоче їсти та тікає. Не бігати ж за ним.
Було абсолютно очевидно, що хлопчик сидить так зв’язаний цілими днями. Вже багато років гамівні сорочки заборонені, але їх тут замінюють підручними засобами.
В іншій, набагато більшій кімнаті, на цілий день зачиняють чоловік 50, частина з них, які вже не можуть сидіти перед телевізором, лежать на підлозі, застеленій дерев’яними піддонами. Вони не можуть вийти не тільки з самої установи, але навіть до своєї кімнати, щоб лягти відпочити, або на інший поверх. Вдумайтеся: інтернат для цих людей – єдиний дім до кінця їхнього життя, при цьому тут мати особисті речі – недозволена розкіш, а відпочинок на ліжку, коли хочеться, подібний злочину.
Для санітарок такі порядки сприймаються як щось звичайне і цілком припустиме, що на людське поводження ці доходяги навіть не мають права розраховувати. Але по суті це є знущанням, тортурами та приниженням гідності людей. Санітарки не розуміють, що зобов’язані цим нещасним людям своєю роботою, яку складно знайти у віддалених селах. Парадокс – саме з пенсійних коштів мешканців інтернату формується зарплата персоналу, своєю пенсією підопічні оплачують своє проживання і догляд.
У свою чергу, тих, хто не згоден з порядками або якось намагається захистити свої права, одразу ж утихомирюють погрозами або саджають до ізолятора.
Знеособити, знерухомити, змусити мовчати і покірно лежати, щоб не завдавати зайвого клопоту – ось що прагнуть зробити санітарки. Дивлюся на них і розумію, що вони вже давно стали профдеформованими, бездушними, нечутливими до страждань людей, проявляють агресію і постійне роздратування, вони вигоріли і втомилися.
Про жодну соціалізацію чи реабілітацію і говорити не доводиться, тут вони виглядають, як недосяжна фантастика. Навіть елементарний медогляд тут проводився 6 років тому, при тому, що це чи не найзабрудненіший регіон України. За словами заступника директора інтернату, у половини персоналу – онкологія. Статистики щодо підопічних немає, бо банально ніхто не проводив діагностику.
Інтернатна система несвобод має кілька ступенів захисту – захована одна в одній: віддаленість, потім високий паркан, охорона на вході, всередині закриті відділення чи поверхи, а там і наступний ступінь несвободи – карцер. Ізоляція гірша, ніж у місцях ув’язнення, та й ув’язнені не настільки залежні від персоналу, як жителі психоневрологічного інтернату.
Але найбільш шокуючим стало те, що у цьому інтернаті група підопічних встановила свій контроль та постійно ґвалтує інших хворих. Адміністрація про це знає, але заплющує очі. Підопічні залякані, закриті у собі.
Тільки уявіть, що вас б’ють, періодично ґвалтують, і ви ні до кого не можете звернутися по допомогу, вас ніхто не захистить. Тутешні порядки – один в один, як у «чорних» та «червоних» в’язницях, де «актив» та адміністрація керують усією установою.
Це ж так просто – безкарно третирувати, залякувати, гвалтувати і бити беззахисних хворих людей, тих, хто не може відповісти, відстояти себе, хто не закричить, не втече, а іноді навіть не зрозуміє, що з його людської гідності поглумилися.
Багато підопічних беззахисні, як діти. І хоча багато хто не може мислити здорово, але вони не втратили здатність відчувати, вони навіть більш чутливі до болю. Я вперше бачу інтернат, де з 300 підопічних 17 – втікачів, і це цілком зрозуміло.
До 2026 року планується закриття інтернатів та повна відмова від них в Україні. Розумною та виробленою на досвіді розвинених країн альтернативою цьому хворому радянському пережитку є система підтримуючого проживання, центри сімейного типу.
Сімейне проживання націлене на відновлення соціальних і трудових навичок людей, які повністю втратили їх в інтернатній системі, а також на розвантаження сімей, яким складно самостійно дбати про людину з ментальною і фізичною інвалідністю.
Без системи підтримуючого проживання реформа неможлива, адже інтернати не мають конкурентів, вони і замовники, і постачальники соціальних послуг одночасно, що створює замкнене коло безправ’я мешканців інтернатів, відсутність зовнішнього контролю.