Бабуся Маруся потрапила до психіатричної лікарні з підозрою на черевний тиф, від якого тут її колись лікували. За словами лікарів, вона досі його переносник, тому її необхідно ізолювати.
Навколо бабусі Марусі – тиснуча тиша, пригнічуюча порожнеча кімнати і безпросвітна самотність. Коли заходиш до кімнати, у ніс ударяє страшний сморід – суміш запаху сечі, гнилі, горохового супу та хлорки. У кімнаті, крім ліжка, стоїть пластмасовий стілець, який замінює туалет, і велика бочка з написом «Брудні речі». Дерев’яна підлога прогнила, і кожен крок відгукується скрипом. За такий тривалий час у замкнутому просторі можна просто збожеволіти – без людського тепла і любові.
Своєю крихкістю та мініатюрністю бабуся нагадує маленьку дівчинку. Вона лежить, згорнувшись на боці, постійно мовчить, її вицвілі очі глибоко впалі, а сиве, сплутане волосся лежить на подушці. Бабуся не вимовляє жодного слова, тільки беззвучно ридає. Піднявши край ковдри, я побачив величезні нігті, що відросли на пальцях ніг і які майже вросли в тіло – невідомо, як давно їх не підстригали, деякі відламалися і валяються на ліжку. Бабуся лежить на клейонці, бо санітарки не хочуть турбувати себе і надягати їй памперс. Висохле тіло в пролежнях та пітниці, здається, що від необережного руху воно просто осипеться. Мої питання долітають до бабусі, ніби крізь товщу води, і вона відповідає лише риданням.
До бабусі Марусі давно ніхто не заходить. Я зупиняюся і прислухаюся – у коридорі чутно кроки санітарки, вона заходить, щоб перевірити, чи жива бабуся, дивиться на неї як на бездушну тушу – порожнє тіло, і якнайшвидше вибігає, не питаючи навіть про самопочуття. Санітарки не люблять тут затримуватися, вони вже давно приговорили її на смерть і чекають, поки та помре, а тому ставлення до таких пацієнтів у них відповідне. Беземоційність та глухість до чужого горя лише полегшують здійснення повільної покрокової евтаназії. Мені стає страшно від цієї безглуздої ситуації – замкнути людину в тотальній ізоляції на довгі роки під виглядом лікування тифу. Як виявилося пізніше, повторний аналіз бабусі Марусі на тиф не підтвердився, але її завзято лікували рік за роком, а діагноз та призначене лікування не переглядалися увесь цей час.
На сьогодні випадки черевного тифу в Україні майже не трапляються, його успішно побороли ще у минулому столітті. Єдиний нормативний акт, який регулює подібне питання, – ще радянський наказ №139, яким керуються і зараз.
У ньому чітко зазначено, що для перевірки, чи людина є хронічним носієм черевного тифу, потрібно кілька разів здавати аналіз, а у разі підтвердженого діагнозу накладають лише заборону протягом року працювати у сфері харчування, обслуговування та роботи з людьми.
Головний лікар зацікавлений, коли ліжко-місце у лікарні не порожнє і безперервно фінансується державою – треба ж підтримувати роботу установи на плаву, розрахованому на 200 хворих. У психіатричній лікарні пацієнти можуть перебувати до шести місяців. Але насправді багато хто проживає тут роками, незважаючи на наявність в області психоневрологічних та геріатричних інтернатів для постійного проживання людей із хронічними розладами психіки, де є лікарі та соцпрацівники.
Я стою посеред кімнати, застигнутий думками – як же можна так провести майже 10 років, не виходячи на вулицю, не бачачи сонця і не дихаючи свіжим повітрям, не чуючи людської мови, без можливості з кимось поговорити? Від чого можна лікувати людину в ув’язненні довгих 10 років? Як можна без шкоди для психіки подолати таку довготривалу депривацію? Де ще можливі такі тортури у 21 столітті? 10 років із життя бабусі Марусі, які вона могла прожити повноцінно, вже не повернути. І ніхто за це не відповість.