Я зустрів Анатолія в одному із психоневрологічних інтернатів. Анатолій – ром. У його документах у графі «національність» стоїть промовисте «циган». Все своє свідоме життя, з самого дитинства, він живе у різних інтернатах уже майже 45 років. Він вміє штукатурити і класти цеглу, ремонтувати і робити різну підсобну роботу – цим і займається тут, дуже хоче свої особисті будівельні інструменти.
А ще має роботу в інтернаті – в’язати віники. Анатолій дуже пишається цим, хвалиться своїми виробами, радіє, що може заробляти гроші. Проте соціальна ізольованість не дає чоловікові зрозуміти, що адміністрація установи дурить його: за 2017 рік Анатолій зробив 100 віників та заробив за це сто гривень. Один віник – одна гривня. Ти начебто й радієш, що чоловікові дають можливість займатися улюбленою справою, але водночас більше не можеш дивитися на недобросовісного директора інтернату. Скільки зухвальства має бути, щоб обманювати хвору людину і вдавати, ніби все нормально. Не можу стверджувати, але не здивуюся, якщо за віники Анатолію платять із його ж пенсії.
Анатолій дуже радіє, коли може з кимось поговорити, тим більше з людьми поза межами інтернату, що для нього – виняткова рідкість.
– Доброго ранку. Ви прийшли до мене? – добродушно посміхається Анатолій. – Ви фотограф? А чи зробите мені портрет? У мене вже є один, я на ньому молодий. Він у мене у кімнаті. Хочете, покажу?
Він показує мені свою кімнату. Відчуття, начебто тут нічого не мінялося десятиліттями. Кімната нагадує своєю аскетичністю монастирську келію: ліжко, стіл, стілець. На стіні – грамота і кілька медалей, а ще портрет батька поряд з іконами. У старій побитій білій каструлі біля вікна посаджено кімнатну рослину, за якою він любить доглядати.
У шафі – парадний костюм та кілька старих рваних речей. Він поспішає показати мені свій портрет, який колись дуже давно зробив йому фотограф. На ньому Анатолій із такими ж пишними чорними вусами, які закривають усю верхню губу, тільки немає сивини. Свої фотографії тут далеко не у кожного, і це справжній предмет заздрощів і гордості.
Я знімаю верхній одяг і сідаю на край ліжка, питаю його про родичів.
– Була колись бабуся, а зараз – нікого. Найяскравіший із моїх дитячих спогадів: як я сиджу в неї на колінах і п’ю тепле парне молоко з великого залізного кухля, молоко з пінкою, тільки з-під корови. А вона мене гладить по голові та посміхається. Вона мені була як мати. У моєму житті мене любила лише вона. Ніхто ніколи більше. Саме ці спогади й асоціюються з будинком та близькими людьми. В інтернатах такого людського тепла немає, ми для адміністрації просто пацієнти – гірші за маленьких дітей. Я ось усіх людей без винятку люблю, моє серце сповнене любов’ю та теплом, але витрачати я можу свої почуття на квіти, які поливаю щодня.
На жаль, у давно нереформованій та застиглій у часі державній інтернатній системі створено умови, коли в таких установах людина прив’язується до ліжко-місця.
Це зручно, бо завжди є фінансування з обласного бюджету. Тому працівникам установи немає жодного сенсу займатися соціальною реабілітацією чи переглядом діагнозу підопічних у таких закладах.
На сьогодні система інтернатів це страшне зло, яке залишилося нам із радянських часів. У тому вигляді, в якому вони зараз існують – вони вбивають особу, а підопічні стають заручниками установи.
Коли я запитав Анатолія, як йому живеться – він сів на край ліжка, опустив голову і за хвилину дуже пригніченим голосом самотньої людини сказав:
– Нікого немає поряд. У мене немає стосунків, у мене немає того, з ким я міг би поговорити. Я почуваюся покинутим. Про це я думаю щодня і найскладніше – з цим змиритися. У нас тут в інтернаті всі мовчать. Самотність – це мовчання. Багато хто тут розучився говорити. Мені буває страшно, коли заходиш до їдальні чи дворика, а там сотні мовчазних тіней ходять. А потім, у якийсь момент, вони взагалі відмовляються від життя, – закінчив Анатолій.
За кілька хвилин він продовжує:
– Я мрію побудувати свій будинок, тільки потрібна допомога. Я вмію розводити цемент, класти цеглу, штукатурку, а ще вмію працювати з деревом.
З інтернату Анатолій уже ніколи не вийде, він тут до кінця свого життя. На жаль, за межами установи Анатолій не виживе – немає закріплених соціальних навичок та імунітету. Хоча при правильній соціальній реабілітації спокійно міг би почуватися в соціумі на підтримуючому проживанні та під постійним амбулаторним наглядом лікаря-психіатра.
У Анатолія живий добрий погляд, темно-карі очі – безхитрісні та випромінюючі якесь душевне тепло. Його обличчя вже вкрилося сивою щетиною, але вуса – чорні, як смола. І густі. Мене переслідує відчуття, що це звичайний дядько, який живе у сусідньому будинку і якого я бачив у магазині.
Він тут зайвий, та й у суспільстві йому не знайшлося місця. З інтернату Анатолій ніколи не вийде. Він проводжає мене до воріт, посміхається відкрито і, мабуть, думає, як йому не хочеться повертатися в темну порожню кімнату, де на нього чекає тільки квітка на підвіконні.